Костянтин Назаренко

правник, громадський діяч

Головна | RSS
Головна » Статті » Мої статті

Проблеми доступу до правосуддя
Тези до виступу Назаренка К.П. в Ів.Франківську
проекту USAID «ПРАВОВА КРАЇНА»

Конференц-зала готелю «Надія»
м. Івано-Франківськ, вул. Незалежності, 40
2-3 березня 2011 року

11:45 – 12:05 Зусилля громадських організацій щодо ефективного представництва найменш захищених верств населення в судах

ПРОГРАМА «ДОСТУП ДО ПРАВОСУДДЯ ТА ПРАВОВОЇ ОБІЗНАНОСТІ В УКРАЇНІ»

В контексті теми доступу до правосуддя, цікаво було б познайомитися з результатами соціодослідження пересічних осіб, щодо їх уявлення до цього самого доступу. Який відсоток населення вже мав справу з нашим судочинством (особливо цікавить цивільне та адміністративне)? Які враження залишилися після цього доступу? Якщо такого дослідження ще не проводили, то його варто було б провести.
Справа полягає в тому, що пересічні люди вважають, ніби головна складність при поданні позову полягає в складенні позовної заяви. Не применшуюючи цієї складової, слід відкрити очі і побачити перешкоди, які стали настільки звичними, що всі вже про них і забули.
Для початку зупинимося на фінансових витратах, які супроводжують подачу «звичайного» позову. Спершу розглянемо т.зв. «офіційні» - передбачені Цивільним процесуальним кодексом (ЦПК) витрати. Вони складаються з «судового збору» та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу (ІТЗ). Тут слід зробити відступ, і згадати, що запровадження судового збору (чи держмита до того) має певну ідеологічну концепцію. Судовий збір не є виключно фіскальним інструментом та не може бути перешкодою у доступі до правосуддя. Його призначення абсолютно не є засобом до повного відшкодування витрат на систему правосуддя. Адже правосуддя має забезпечуватися державою незалежно від майнового стану суб’єктів процесу. Його призачення – це скоріше мінімальний фінансовий барє’р з метою запобігти зловживаннями правосуддям. Більш детально концепцію та ідеологію цього збору можна розшукати у відповідних науково-правових джерелах.
«Судовий збір», як поняття, з’явився з моменту прийняття нового ЦПК (18.03.2004), яким існування відповідного «нового збору» було «легалізовано» шляхом внесення змін до Закону України "Про систему оподаткування" («доповнити пунктом 28 такого змісту: "28) судовий збір"»). Одночасно, прикінцевими та перехідними положеннями ЦПК, було передбачено, що КМУ в тримісячний строк з моменту прийняття ЦПК, мав внести до ВРУ проект Закону про цей збір. До прийняття такого ВРУ, всі мали керуватися старою системою, встановленою ще ДКМУ «Про держмито» від 21.01.1993 р. Саме тому, ще й досі, судовий збір за старою звичкою називають «держмито». Закон про судовий збір так і не було прийнято.
Тут слід зазначити, що Закон України "Про систему оподаткування" був не просто так доповнений відповідним пунктом. Справа в тому, що цим Законом було запроваджено систему (точніше, ідеологічну концепцію) згідно якої, не могло існувати податків, зборів чи інших обов’язкових платежів, які не передбачені цим Законом. Це була перша спроба систематизації та впорядкування податкового законодавства. До неї податки запроваджувалися без всякої системи, причому не тільки ВРУ, а й Кабміном. Так можна було докотитися до того, що будь яке відомство на місцевому рівні могло вигадати якийсь «свій» податок («обізвавши» його не «податком», щоб явно не порушувати законодавство, а «збором», «платежем», «цільовою надбавкою» чи ще якимсь подібним чином). Закон України "Про систему оподаткування" чітко стверджував: «Встановлення і скасування податків і зборів (обов'язкових платежів) … здійснюються Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами відповідно до цього Закону, інших законів України про оподаткування» (ч.1 ст.1). «Ставки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів), … не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування» (ч.3 ст.1). «Будь-які податки і збори (обов'язкові платежі), які запроваджуються законами України, мають бути включені до цього Закону. Всі інші закони України про оподаткування мають відповідати принципам, закладеним у цьому Законі» (ч.3 ст.1). Тож ч. 1 ст. 14 і було передбачено всі існуючі законні податки, у т.ч. державне мито (п. 6) та судовий збір (п. 28).
Щодо ІТЗ, то якраз у цьому випадку ми і отримали, в абсолютне порушення вищенаведеного порядку, запровадження нового податку (по суті, паралельної форми судового збору!). І досі, в порушення всього існуючого податкового законодавства, його розмір та порядок оплати встановлюється та регулюється Кабміном! Прикметною є сама історія запровадження ІТЗ. Вперше цей покруч з’явився в офіційних НПА 19.04.1999 р. Саме цього числа з’явилася ПКМУ № 610 «Про створення єдиної комп'ютерної мережі арбітражних судів», в якій зазначалося: «1. Прийняти пропозицію Вищого арбітражного суду України, … щодо створення єдиної комп'ютерної мережі арбітражних судів… 2. Взяти до відома, що витрати на створення та експлуатацію єдиної комп'ютерної мережі арбітражних судів провадитимуться без залучення бюджетних коштів за рахунок судових витрат у межах коштів, сплачених сторонами за надані їм послуги з інформаційно-технічного забезпечення арбітражного процесу, пов'язані з розглядом справи». Як бачимо, новий податок запроваджується «за пропозицією» ВАСУ, називається «послугами», його розмір не встановлювається, порядок сплати теж – ці питання віддаються на відкуп поки-що невідомій структурі. Поки що, навіть не йдеться про примусово-обов’язковий характер отримання-надання (нав’язування) відповідних «послуг» та, відповідно, їх оплати. Але події рухаються далі.
Ще у 1998 р. (до народження вікопомної пропозиції ВАСУ до КМУ, яка породила згадувану постанову) ВАСУ створює таке собі Державне підприємство "Арбітражний інформаційний центр». Це поза тим, що суди у жодному разі не мають права створювати якісь підприємства! Щоправда, робиться це опосередковано. ВАСУ є засновником в особі „Науково-дослідного центру з комплексних проблем організації та компетенції юрисдикційних органів по вирішенню господарських спорів і підвищення кваліфікації суддів господарських судів України”. Зрозуміло, що призначення у всіх відповідних структурах залежать від тодішнього голови ВАСУ Д. Притики, і за його ж «пропозицією» було введено ІТЗ. І позивачі, при поданні позовів до тодішніх арбітражних судів, починають отримувати листами рахунки на 69 грн. від цього підприємства (розмір ІТЗ цим же ДП АІЦ і встановлено!), з «суворим попередженням», що в разі неоплати цих рахунків, їх позов розглядатися не буде! Частина позивачів починає сплачувати ці рахунки, частина ні, справедливо вважаючи ці рахунки черговим незаконним побором на користь невідомої напівкомерційної структури. Судді теж ведуть себе по різному: дехто відмовляє у прийнятті позову, дехто не зважає на відсутність оплати цього побору. Куди пішли ці гроші не з’ясовано і досі.
29.06.1999 р. з’являється Роз’яснення Пленуму ВАСУ N 02-1/312, яким арбітражним судам повідомляють, що ІТЗ входить до складу арбітражних витрат. Не зважаючи на це, врешті серед суддів усталюється думка, що відмова у прийнятті позову на підставі несплати ІТЗ є незаконною і не відповідає тоді чинному Арбітражно-процесуальному кодексу. ІТЗ терпить першу і останню в своїй переможній ході поразку.
ВРУ 21.06.2001 р. Законом N 2539-III повністю легалізує ІТЗ, внісши відповідну поправку в ГПК. Тепер позивачі зобов’язані сплачувати рахунки ДП АІЦ, хоча насправді жодних «послуг» не отримують. Розмір ІТЗ має нібито встановлюватися КМУ, але відповідна постанова виходить майже через рік, тож до цього всі і далі сплачують ІТЗ у розмірі встановленому… тим же ДП АІЦ! Комерційна структура визначає розмір податку, який надходить на її ж рахунки! 29.03.2002 КМУ нарешті спроможеться «народити» постанову № 411, яким встановить розмір ІТЗ, але це сильно життя не полегшить – тепер позивачі мають сплачувати ДП АІЦ вже 118 грн. Згідно матеріалів ревізії ГоловКРУ (http://www.dkrs.gov.ua/kru/uk/publish/article?art_id=37635&cat_id=43247), ДП АІЦ отри¬ма-ло у 2004 році – 14,6 млн грн., у 2005 році – 16,9 млн грн., у І півріччі 2006 року – 8,6 млн гривень. Куди пішли ці гроші? ДП АІЦ щось виконувало самостійно? Ні, більшу частину коштів ДП АІЦ просто «проїло» (така собі «синекура»), а за решту (немаленьку, слід сказати, решту, теж на мільйони грн. щорічно) – наняла субпідрядників, «звичайні» приватні структури, які і зробили всю роботу. Не надто якісно, як за такі гроші. Все це описано у матеріалах згаданої ревізії.
29 серпня 2002 утворюється Державна судова адміністрація (ДСА). На початку 2006 року ДП АІЦ перейменують на державне підприємство "Судовий інформаційний центр". З 01.09.2006 р., згідно наказу ДСА від 03.08.2006 р. № 78, ІТЗ має вже перераховуватися на рахунки ДСА. Звісно, платити держоргану замість комерційної структури виглядає більш пристойно, якби не один нюанс – тепер замість єдиного рахунку для всієї України, з’являються сотні рахунків, реквізити яких годі дізнатися. 24.04.2007 наказом ДСА N 31 ДП СуІЦ ліквідовують, приєднавши до державного підприємства "Інформаційні судові системи". «Смерть» ДП СуІЦ нічого не змінило в долі ІТЗ. Згідно нового ЦПК (18.03.2004) тепер його вже були зобов’язані сплачувати всі позивачі навіть у цивільних справах. Сотні мільйонів йшли куди завгодно, але не на «інформаційно-технічне забезпечення». Це результати перевірки Рахункової палати (http://www.epravda.com.ua/news/2010/03/29/231262/).
Наскільки бездарно були використані ці кошти може переконатися кожен, хто зайде на сайт http://arbitr.gov.ua/tmp/tmp_nameko/php/search.php, спробувавши відшукати інформацію про рух своєї господарської справи. Вже більше десятка років сплачуються мільйони за ІТЗ по господарських справах – і маємо настільки недолугий результат.

Наразі, взагалі незрозуміло, для чого було протягнуто (навіть у ЦПК!) цю напівлегальну форму нового податку («збору», «мита», «плати за витрати» - можна назвати як завгодно, суть від цього не зміниться). Хотіли дати додаткову можливість заробити банкам? Ще щось бракувало до наповнення Держбюджету? По перше, ці гроші і так йдуть невідомо куди, а не на якесь ІТЗ (судді все одно просять, при поданні позову, дати додатково 10 конвертів, купити 2 СД-диски, самостійно відправити рекомендований лист з повідомленням про вручення і т.п.). По друге, не зрозуміло, а для чого було вводити ще й ІТЗ, хіба не можна було врахувати відповідні затрати у розмірі судового збору, та передбачити що він надходить на потреби суду? Може завтра ми ще придумаємо окремий збір на з/п працівникам охорони суду, витрати на закупівлю оптичних носіїв інформації, чи ремонт судових приміщень? Тепер позивачі мають двічі заплатити банкам по різним квитанціям, так при поданні адмінпозову держмито складає 3,40, а щоб сплатити цю суму, через Укрсоцбанк, останньому ще додатково доведеться сплатити 15 грн.! А з введенням додаткової квитанції – всі 30 грн, незалежно від реальних сум сплати. Суддям тепер треба перевіряти не одну, а дві квитанції, в приміщеннях суду вивішувати додаткові плахти з реквізитами цього ІТЗ до самих різноманітних судів і т.п. Загалом, безпідставно ввели обов’язковий платіж до бюджету, без достатніх на це практичних мотивів та в абсолютно неправовий спосіб. Що і тривожить найбільше – нібито існує новий Податковий кодекс (ПК), а далі продовжується практика стягнення фактичних податків, які просто по іншому «обізвали». Отже, як зазначалося вище, ми не застраховані від повторення подібної практики і в майбутньому. Все це не лише мої думки, після написання цього виступу, я з подивом побачив, що вони повністю співпадають з думкою Рахункової палати. Про це можна прочитати на сайті РБК - Україна та безпосередньо на сайті Рахункової палати.

Та й не в сумі, врешті, справа (хоча, як бачимо, фінансові затрати, не передбачені законодавством, але необхідні при подачі позову, швидко зростають – 30 грн. – послуги банку, 20 – грн., фактичне «забезпечення ІТЗ (конверти, СД…)» - вже маємо 50 грн. «неофіційної складової»). Найбільше «убиває» та реально перешкоджає доступу до правосуддя сам порядок сплати всіх оцих зборів. По перше, не завжди доступна інформація, по яких реквізитах слід ці платежі проводити. Хоч і ввели на сайті ДСА відповідну інформацію, та там вряди-годи написані такі бздури… Згідно ДКМУ, судовий збір має надходити до місцевого бюджету. А в «Отримувачах» зазначаеться то якийсь фінвідділ, то міськрада… А по ІТЗ, взагалі – держказначейство, хоч отримувачем насправді є ДСА. Це, нерідко, призводить до того, що банки відмовляють у проведенні платежу, оскільки неспівпадають реквізити. Інколи взагалі виникають анекдотичні ситуації – так 07.02.2011 Ощадбанк відмовив мені в оплаті судового збору, оскільки … «міняються рахунки казначейства, і ми самі не знаємо на чому стоїмо»… І що з того, що існує право гарантоване Конституцією на судовий захист, що спливають процесуальні строки… Раз у рік казначейство міняє всі рахунки, і навіть Штірліцу годі довідатися в цей момент, куди і як слід сплачувати судовий збір.
Тож для реального спрощення доступу до правосуддя, слід в першу чергу передбачити простий і чіткий порядок сплати необхідних зборів.
З прийняттям ПК виникла взагалі цікава ситуація. Так виходить, що з 1-го січня, ці збори чи взагалі вже не є необхідними. Згідно п. 4.2 ПК: «Загальнодержавні, місцеві податки та збори, справляння яких не передбачено цим Кодексом, сплаті не підлягають». Ані судовий збір, ані держмито, ані ІТЗ ПК не передбачені! Більше того, ПК скасував ЗУ "Про систему оподаткування", разом з передбаченим у ньому держмитом (п. 6) та судовим збором (п. 28)! Хоча в ЦПК судовий збір ще лишається, як і ДКМУ «Про держмито» наразі не скасований (ба, більше, нещодавним ЗУ від 17.02.11 № 3038-УІ ВРУ вносила зміни у згаданий ДКМУ, навіть не зауваживши, що вона перд тим зробила його таким, що втратив правове значення через ПК). Маємо колізію, з якоюї ще вилізуть певні неприємності.
Доступу до правосуддя часто перешкоджає чинний порядок прийняття позовних заяв. Згідно запровадженої практики, позовні заяви чомусь подаються не в загальному порядку, як і вся вхідна корреспонденція, а через окрему канцелярію. У певні, визначені графіком (у нас в Стрию (до речі, це ж стосується отримання судових рішень та подачі клопотань про їх видачу), вівторок - 14:30-16:30, четвер - 10:30-12:30) дні. Причому, лише особисто (або слід пред’явити довіреність). Така процедура, зокрема, передбачена КАСУ (ч. 1 ст. 105). Що цим хотів сказати законодавець, дозволяючи, одночасно, відправку позову поштою? Чому неповносправний позивач має обов’язково або особисто добуватися до суду, або страчувати додаткові 10 грн. і просити когось стороннього відправити свій позов поштою? Законодавцям хотілося дати якийсь заробіток Укрпошті? Тепер я майже всі позови відправляю поштою, там не перевіряють мою особу чи довіреність. Але, це ще від 10 до 20 грн. додаткових витрат.
Не можна обійти увагою «перли» законодавця, якими він змінив процесуальні кодекси 07.07.2010 р.
Раніше сторона могла призначити представника просто усною заявою в судовому засіданні. Тепер слід звертатися до нотаріуса і сплачувати 200 грн. Це приватні нотаріуси законодавцям скинулися? Чи виробники нотаріальних бланків? Чи тримачі реєстру довіреностей? Чи всі разом? Програв лише пересічний учасник процесу. Є, правда, в кодексах якийсь натяк про довіреності «посвідчені судом»… Але покажіть мені того суддю, який посвідчив у ході процесу довіреність представнику? Є і інші можливості (ЖЕКи, місце праці…), але не завжди ці довіреності суд приймає (інколи бувають претензії щодо змісту), та і спробуй ще їх оформ у відповідних організаціях. Чим і кому заважав усний порядок?
Враховуючи все викладене вище, неофіційна складова, яка необхідна для належного подання позову і представлення в суді, тепер обходиться в 300 грн. (і це не враховуючи складової офіційної, та витрат на правові послуги!). Які за цих умов можливі послуги «Pro bono» - зрозуміло без додаткових коментарів.
Кардинально змінено порядок окарження судових рішень. Можна зрозуміти прагнення законодавця до вилучення «лазівок», завдяки яким процес можна було тягнути мало не до нескінченності. Можна зрозуміти жорстке ставлення до зловживання «поважними причинами» неявок. Але як зрозуміти, що суддя першої інстанції тепер може просто наплювати на процес, і, для прикладу, попросити «посудити» на процесі когось, замість себе, і це не стане причиною повторного розгляду по першій інстанції. Суд може взагалі не повідомляти учасників процесу «належним чином» (як воно на практиці і буває, за що було скасовано не одне судове рішення). Можна просто винести заочне рішення, не надто переймаючись залученням учасників процесу. І, якщо воно буде «правильним по суті» процесуальні порушення не стануть причиною його скасування. Які б не були кричущі порушення у першій інстанції, повторного розгляду більш кваліфікованим (чи неупередженим) суддею тепер домогтися неможливо. Справу по повній програмі тоді має розглядати апеляційний суд. Але це ж не функція апеляційного суду – розглядати справи так, як вони мають розглядатися у першій інстанції! Це, фактично, невигідно жодній з сторін – ні позивачам, ні відповідачам! Такі засідання можливі лише із значними перервами, ще тривалішими відкладеннями, тобто, насправді, з ще більшим затягуванням ніж у першій інстанції. Сторони мають нести значно більші затрати на доїзд в обласний центр, важче ознайомитися з матеріалами справи і т.п. Фактично, враховуючи ще й просто неймовірно короткі строки на оскарження (тепер, практично неможливо отримати судове рішення в строк, який встановлений на оскарження), законодавець просто обмежив право учасників процесу на оскарження та свавільно зменшив обсяг конституційних гарантій громадян на судовий захист, встановлених ст. 55 Конституції.
Щодо представництва ГО в інтересах незаможних членів суспільства. Як не дивно, колишній радянський кодекс (ЦПК УРСР 18.07.1963) був значно демократичнішим щодо умов допуску представників ГО до захисту інтересів громадян. Так, у його ст. 112, зокрема, йшлося: «Представниками сторін і третіх осіб у суді можуть бути…
2) уповноважені професійних спілок - у справах робітників, службовців, членів колгоспу, а також інших осіб, захист прав і інтересів яких здійснюється професійними спілками;
3) уповноважені організацій, яким їх статутом чи положенням надано право представляти інтереси членів цих організацій, - у справах членів цих організацій;»
На жаль, нині чинний кодекс таких демократичних принципів не містить. Втім, у ньому можна знайти певні лазівки, але реалізувати їх можливо лише через відповідну ухвалу суду, у винесенні якої судді, як правило, відмовляють. Перелік лазівок:
1. Ч. 1 ст. 45 ЦПК: «У випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах.» Ключовою фразою тут є «у випадках, встановлених законом». Згідно ч. 1 ст. 20 ЗУ «Для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних документах, зареєстровані об'єднання громадян користуються правом: виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права; представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах». З однієї сторони, ніби формальна зачіпка є. Однак відсутність прямого посилання, щодо права ГО на передставництво членів у суді, практично ускладнює застосування цієї норми. Окрім того, в узагальненнях судової практики можна часто зустріти думку, що чинним ЦПК не передбачено виконання функцій представника у суді для юридичних осіб (тобто. представниками можуть виступати виключно фізичні особи). В цілому це питання можна було б вирішити через подання прецедентного позову.
2. ГО може вступити в справу, як третя особа на стороні певного учасника процесу, яка не заявляє самостійних вимог (ст. 35 ЦПК). Однак суддя може і не визнати ГО третьою особою, оскільки наслідки справи навряд чи можуть мати безпосередній вплив на цивільні права та обов’язки ГО стосовно якогось з учасників процесу. Втім, такий взаємозв’язок можна «організувати» уклавши певного змісту цивільну угоду. Проте характер такої угоди буде виглядати явно фіктивним, і рішення судді з цього приводу може бути далеко не сприятливим.
3. ГО може делегувати для учасника процесу особу, яка буде визана такою, що надає правову допомогу (ст. 56 ЦПК). Однак, така особа має мати відповідну освіту («фахівець у галузі права»), та «за законом має право на надання правової допомоги». Останнє формулювання, знову ж таки, є нечітким. Судді, в даному випадку, трактують це як необхідність мати свідоцтво про реєстрацію підприємницької діяльності. Як бути у випадку, якщо правова допомога надається безоплатно, і який Закон у цьому випадку надає право її надавати – питання залишається відкритим.
4. Самий простий і надійний спосіб – безпосереднє представництво певною особою учасника процесу за довіреністю. Однак, у такому випадку в офіційних документах суду жодним чином не буде зазначено участі в процесі відповідної ГО.
Загалом, можна констатувати, що з 07 липня 2010 р. стан з доступом до правосуддя значно погіршився. Скоротилися майже всі процесуальні строки. А позовна давність по КАСУ (не будемо прискіпуватися до точності термінології) взагалі становить тепер місяць (нібито лише в певній категорії справ, але при певному тлумаченні цю категорію можна поширити майже не всі справи). З 3-х років по ЦПК до появи КАСУ до 1 місяця! В 36 раз! Ситуація стала навіть гірша, ніж до прийняття «прогресивних» КАСУ і ЦПК! Тож головні проблеми наразі лежать у законодавчій площині.

Категорія: Мої статті | Додав: kopen (02.03.2011)
Переглядів: 2468 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Категорії розділу
Мої статті [15]
Перепост [8]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
СтрийПорт - каталог сайтів Стрийщини
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0