Костянтин Назаренко

правник, громадський діяч

Головна | RSS
Головна » Статті » Перепост

Національний прапор над Житомиром: історія та боротьба за нього*

24 липня 20 років тому на флагштоку біля Київської міської ради за рішенням її Президії було встановлено синьо-жовтий український національний прапор.

Та історія свідчить, на час, коли ця подія сталася в Києві, над ратушами чотирьох великих міст тоді ще Української РСР, серед яких був і Житомир, вже розвівалися українські національні прапори.

Пізно ввечері 13 червня 1990 року над будинком Житомирської міської ради після 70-річної перерви замайорів синьо-жовтий український національний прапор - за рік і два місяці до дня проголошення незалежності України.

Житомир став четвертим - після Тернополя, Івано-Франківська і Львова  - обласним центром України і першим містом у Наддніпрянській - «Великій» Україні, де використання національної символіки було узаконено спеціальним рішенням міської Ради і над будинком якої, поряд із прапором тодішньої Української РСР, всупереч жорстокому тиску правлячої КПСС і всієї  партійно-державної машини, було встановлено прапор майбутньої незалежної України.

Загалом історія українського прапора в Житомирі має глибоке коріння і невдовзі досягне ста років.

Неприйняття житомирянами більшовизму

Тисячолітній Житомир завжди був толерантним  і водночас свободолюбивим містом.

Ще у 1432 році Житомир у числі перших міст Великого князівства Литовського отримав дозвіл на самоврядування, що визначався Магдебурзьким правом (раніше інших древніх міст України, наприклад, Києва і Львова).

Суттю Магдебурзького права було вилучення міста з-під влади та юрисдикції адміністративних і судових органів держави, наділення його власними правами. Магістрат Житомира регулював практично всі сторони життя городян: володіння майном і землею, заняття ремеслом, оподаткування, виконання повинностей на користь центральної влади, охорону порядку та оборону, діяльність судових та самоврядних органів. Жителі міста були не «холопами» чи кріпаками, а вільними громадянами, яких ніхто не міг покарати або ж забрати їх власність окрім як за рішенням міського суду. Важливою рисою суспільного життя Житомира було існування віче - вічових зборів, які зберігали риси давньоруського міського устрою й відігравали значну роль у збереженні міських традицій.

Завдяки самоврядуванню у місті витав дух свободи, активно розвивалися ремесла і промисли, будувалися млини, винокурні, броварні, процвітало виробництво селітри, поташу, обробка шкір, гончарство, ковальсько-слюсарна справа, розвивалася деревообробка, ювелірна справа, будувалися церкви і нові будинки. Міське самоврядування на засадах Магдебурзького права проіснувало в Житомирі із незначними змінами більш ніж 400 років, аж до 1837-го.

Самоврядування мало величезне історичне значення у формуванні духу міста і гідності його громадян. Воно заклало глибокі основи вільного житомирського духу, поваги городян до себе, як до особистості, поваги до національної гідності, толерантності та свободи, які потім упродовж десятиліть ні російський царизм, ні тоталітарний радянський режим так і не змогли знищити.

Тому й повалення самодержавства та Лютнева революція 1917 року в Петербурзі, столиці Російської імперії, були прийняті в Житомирі із патріотичним піднесенням. Житомирська міська дума 3 березня 1917 року надіслала вітальну телеграму в Петербург про підтримку Тимчасового уряду. Під час заколоту генерала Корнилова проти Тимчасового уряду, Житомирський військовий гарнізон і міська Дума не підтримали його.

Звістка про жовтневий переворот у Петербурзі та захоплення влади більшовиками на чолі із Леніним (земляком, до речі - дід Леніна по материнській лінії був житомирянином) надійшла до Житомира 8 листопада 1917 року. Житомирська міська Дума однозначно засудила жовтневий переворот. Події  в місті розвивалися драматично.

Підтримка незалежності України

У ніч на 20 листопада 1917 року Українська Центральна рада прийняла ІІІ Універсал, проголосивши створення  Української Народної Республіки та призначила на  9 січня 1918-го  вибори до Українських Установчих Зборів. Було  встановлено, що до дня їх скликання вся влада в Україні належить Українській Центральній Раді.

На засіданні Житомирської міської Думи 28 листопада обговорювалась ситуація, що склалася в Україні. Слід мати на увазі, що тодішній склад Житомирської Думи був сформований під впливом російської імперської адміністрації. Однак, незважаючи на розбіжності в поглядах депутатів та враховуючи думку переважної більшості житомирян, міська Дума прийняла резолюцію, в якій визнала Центральну раду єдиною законною владою в Україні.

А 30 листопада 1917 року в Житомирі в присутності великої кількості житомирян та військ гарнізону на головній, Кафедральній, площі, прикрашеній українськими синьо-жовтими прапорами, за ініціативи міської Думи відбулася урочиста церемонія оприлюднення ІІІ Універсалу, яким де-факто було проголошено незалежність України.

У цей же час в Житомирі діяли й більшовицькі організації. Вони вимагали встановлення радянської влади. Та вплив більшовиків у Житомирі був мізерним. Житомир відрізнявся від багатьох міст України яскраво вираженими антибільшовицькими настроями. Саме тому спроба житомирських більшовиків у січні 1918 року збройним шляхом встановити в місті радянську владу, синхронізована із військовим наступом більшовицьких військ на Україну, антиукраїнськими виступами в Києві та по всій Україні, зазнала повного краху.

Житомир – столиця Української Народної Республіки

У грудні 1917 року загострилися відносини Української Народної Республіки з Всеросійською Радою Народних Комісарів  на чолі з Леніним. Радянська Росія розпочала збройну агресію проти України. 25 січня 1918 року більшовицькі війська підійшли до Києва. Центральна Рада прийняла рішення про свою евакуацію в Житомир.

Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським прибула до Житомира в ніч з 27 на 28 січня і була тут до 9 березня 1918 року. Тобто у цей час Житомир був столицею Української Народної Республіки (далі – УНР). І тому саме звідси в кінці січня виїжджала українська делегація до Брест – Литовська (нині Брест) для участі в другому раунді мирних переговорів із Німеччиною, Росією, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною, що закінчились підписанням договору та визнанням цими державами УНР. Трішки пізніше делегація УНР виїхала із Житомира на переговори та підписання (3.03.1918 р.) мирного договору з Росією, згідно з яким Радянська Росія зобов’язалася негайно визнати уряд УНР та вивести свої війська з України, припинити будь-яку агітацію проти УНР.

У Житомирі також було прийнято ряд важливих законів, у тому числі й закони про грошову одиницю (гривню), про громадянство, про адміністративно-територіальний поділ України. Перебувала Українська Центральна Рада в будинку дворянського зібрання на Великій Бердичівській вулиці, над яким було встановлено синьо-жовтий прапор.

В грудні 1918 року Радянська Росія, грубо порушивши мирний договір, розпочала військовий наступ на Україну, почався новий етап війни за незалежність, протягом якого (1918–1920 рр.) Житомир більше ніж 15 разів  переходив із рук українського війська до більшовиків та інших ворогуючих сторін. Зумовлено це було стратегічним місцезнаходженням Житомира, розташованого на 140‑му кілометрі від Києва західного Брест-Литовського тракту.

Тоталітаризм радянського періоду

Остаточно Житомир став радянським 12 червня 1920 року, коли війська Червоної армії (чи як їх тоді називали в народі - «банди Котовського») зайняли місто. Над Житомиром було встановлено червоний прапор, почалась 70-річна епоха тоталітаризму. Про цей непростий для міста і городян час, коли вони були під владою одного із найжорсткіших у світі тоталітарних режимів, з боку апологетів радянського ладу та його активних «будівничих» написано і сказано немало.

Та в опорі комуністичному тоталітаризмові Житомир з його вільнолюбивими традиціями і тоді залишався одним із перших. Професійний революціонер Сергій Бабич, який за «антирадянську діяльність та український націоналізм» відсидів в радянських тюрмах і таборах понад 27 років і повернувся в Житомир лише в 1990 році, письменник Анатолій Шевчук, етнограф Михайло Якубівський, вчитель Дмитро Мазур, письменник Методій Волинець, академік Ніна Вірченко і багато інших - то імена знаних у світі житомирських дисидентів, які за мужність мислити і щось робити по-іншому жорстоко каралися радянським режимом у тюрмах і таборах Сибіру.

І саме в Житомирі, і теж на весь світ (радіо «Свобода»), прогримів скандальний провал кагебістської таємної акції із влаштування стаціонарного прослуховування дисидентів. Подія трапилося в помешканні житомирського письменника Євгена Концевича, де в 60–80-ті роки минулого століття збирались і бували тепер вже відомі на весь світ і В’ячеслав Чорновіл, і Євген Сверстюк, Світличні — Іван, Надійка й Леоніда, і Любомир Пиріг, і Алла Горська, брати Горині й Іван Дзюба та багато-багато інших українських дисидентів. Ні залякуванням, ні вмовлянням не вдалося на той час кагебістам приховати від суспільства свою військову таємницю, тим більше дратувало їх, що про неї дізналися «за бугром»!..

Це лише окремі епізоди активної боротьби земляків, яких було ще дуже багато.

Врешті, із встановленням радянського режиму були ліквідовані залишки міського самоврядування, в місті насаджувався шовінізм, здійснювалися ретельно сплановані антиукраїнські, антиєврейські та антипольські провокації, спрямовані на те, щоб посварити між собою три найбільші національні громади міста. Почався 70‑річний період панування адміністративно-командної системи, встановився тоталітарний режим у суспільно-політичному та економічному житті Житомира, що мало негативні наслідки для багатонаціонального, толерантного, волелюбного міста.

Сподіваюсь, що глибоке, правдиве дослідження радянського періоду Житомира ще попереду, включно із правдою не тільки «про успіхи у будівництві світлого майбутнього», але й про жорстке нищення більшовиками та комуністами на чолі з їх обласними та міськими керманичами кращих синів й дочок міста, провокації та нацьковування один на одного людей різних національностей, печерний антисемітизм, безжалісне знищення історичного центру міста, а також церков, храмів, культових споруд всіх конфесій, тотальну брехню і фальсифікацію історичного минулого Житомира, історичної та національної пам’яті житомирян.

Український прапор знову в Житомирі

Сучасна історія синьо-жовтого українського національного прапора в Житомирі розпочалася в кінці 80-х років минулого століття, в часи горбачовської гласності і перебудови. Тоді вперше на публічний захід український національний прапор в Житомирі в травні 1989 року  приніс Валерій Колосівський, людина чистої душі і високої честі. Сталося це "на горбах"  за річкою Тетерів, у тодішньому житомирському «Гайд-парку», де щотижня збиралися активісти клубу «За перебудову!» та  Громадянського фронту

Як тільки прапор замайорів над головами людей, присутні міліціонери та КГБісти в цивільному кинулись виривати його, але люди не віддали. Від негайного арешту Валерія врятувала лише присутність на зібранні народного депутата СРСР від міста Житомира Алли Ярошинської, яка заступилась за нього перед «стражами порядку». В подальшому синьо-жовтий український прапор не раз піднімався в Житомирському «гайд-парку», і щоразу людей переписували, викликали на допити. Для декого це стало фатальним – після «бесіди» в обласному управлінні МВС помер по дорозі додому Євген Меленівський. Іншим погрожували, оббріхували, створювали проблеми на роботі, у навчанні, із житлом…

Масове застосування української національної символіки в місті Житомирі сталося 21 січня 1990 року в день проведення Ланцюга єднання України між Львовом і Києвом (день проголошення Акту об’єднання Західно - Української Народної Республіки і УНР в 1918 році), після чого українська символіка стала широко застосовуватися у Житомирі.  Ось що читаємо в розсекречених недавно матеріалах із архівів КГБ (мовою оригіналу):

«Секретно. Лично. Первому секретарю Житомирского обкома Компартии Украины тов. Федорову В.Г. 22.01.1990г … С учетом имеющихся данных о проявлениях и замыслах националистических и антиобщественных элементов, Управление КГБ принимало меры по локализации акции «живая цепочка», символизирующей так называемую «Соборность Украины». … Большинство участников акции имели желто-синие полотнища различного формата, такого же цвета повязки, банты, значки. …  С 14-00 до 17-00 участники «живой цепочки» собрались на стадионе «Спартак», где состоялся санкционированный горисполкомом митинг. На митинге присутствовало 1500 человек, которыми было поднято около 130 желто-голубых флагов. ...».

Надалі українська національна символіка все ширше стала застосовуватися у місті на різних публічних заходах (цитата із того ж джерела):

«Секретно. Лично. Первому секретарю Житомирского обкома Компартии Украины тов. Федорову В.Г. 12.02.1990г … Отрицательное воздействие на обстановку в городе Житомире имели выступления участников республиканского фестиваля «Червона рута», концерты которого проходили 10-11 февраля в Облмуздрамтеатре. … Во время концертов в зрительном зале представителями СНУМ во главе с Харченко Л.Е. были подняты 2 националистических полотнища.…». 

І таких повідомлень з часом стає все більше і більше.

Прапор у сесійній залі демократичної міської Ради Житомира

У березні 1990 року в Українській РСР, тоді ще складовій СРСР, відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради та до місцевих рад.

У результаті виборів від міста Житомира до Верховної Ради у жорсткому протистоянні з компартійними кандидатами перемогли співголови Громадянського фронту Яків Зайко, Віталій Мельничук, Олександр Сугоняко, які увійшли до Народної Ради - національно-демократичної, антикомуністичної опозиції у тодішній Верховній Раді Української РСР.

Одночасно на виборах до обласної Ради практично у всіх територіальних округах Житомира перемогу отримали представники національно-демократичних сил. Однак більшість в обласній раді, як і раніше, була в комуністів за рахунок сіл і районів області.

Водночас найбільшу перемогу національно-демократичні сили отримали на виборах до Житомирської міської Ради, де комуністи після 70‑річного тотального панування опинилися в меншості й змушені були поступитися більшості, обраній житомирянами, яку склали депутати від Громадянського фронту, а також  Народного Руху і Української Гельсінської Спілки.

2 квітня 1990 року на своєму першому засіданні Житомирська міська Рада обрала мене її головою (суперником був один із секретарів Житомирського міському КПРС, який набрав значно менше голосів). Зразу ж після цього в залу засідань міськради ввійшли Святослав Васильчук та Анатолій Шевчук, яких супроводжували кілька депутатів міськради. Більшість залу встала, вітаючи їх оплесками. Синьо-жовтий прапор було вручено мені як голові ради. Я поставив його по центру президії  - поряд із тодішнім державним, червоно-синім радянським прапором.

Починаючи із того дня і до сьогодні український національний прапор, а із 28 січня 1992 року він же і державний прапор України, ЗАВЖДИ стояв і стоїть позаду головуючого на сесії Житомирської міської Ради, символізуючи належність міста і його громади до України.

Прапор над будинком обласної Ради

Пізно ввечері 22 квітня 1990 року двоє молодих хлопців Володимир Дубовик та Віктор Корнійчук із села Високе Черняхівського району Житомирської області таємно встановили український національний прапор над будинком прокомуністичної обласної Ради, головою якої напередодні було обрано першого секретаря Житомирського обкому КПРС В.Г. Федорова (на той час синьо-жовтий прапор вже було піднято над будівлями обласних рад Тернополя, Івано-Франківська і Львова, що й послужило прикладом житомирянам).

Прапор простояв недовго, «стражі порядку» його швидко зірвали, а мужніх хлопців міліція знайшла. Їх судили «найсправедливішим» у світі радянським судом, і кожен отримав по два роки тюрми. Таким чином, у тому довгому переліку людей, яких радянський режим знищив чи засудив за «український націоналізм», ці хлопці ще й за часів горбачовської перебудови поповнили той список. Нажаль, як показали подальші події в Україні і в Житомирі – їх імена  не стали останніми  в ньому.

Історичне рішення демократичної Житомирської міської Ради

В кінці квітня 1990 року, після арешту Володимира Дубовика і Віктора Корнійчука, група депутатів міської ради внесла пропозицію Раді - дозволити використання української національної символіки на території міста Житомира.

Для підготовки проекту рішення Ради ми уважно вивчили історію українського прапора, герба, Тризуба, гімну на слова Чубинського, історію герба міста Житомира, запросили виступити перед депутатами найкращих істориків, в тому числі і житомирянина Володимира Сергійчука, професора Київського державного університету ім. Тараса Шевченка, і 24 травня 1990 року винесли це питання на розгляд Ради.

Після всебічного обговорення та не зважаючи на провокаційні заяви частини комуністів про «криваве націоналістичне полотнище», Житомирська міськрада абсолютною більшістю голосів прийняла рішення «Про використання української національної символіки на території міста Житомира», яким дозволила громадським  організаціям, установам, громадянам використання національної символіки (синьо-жовтий прапор, герб - Тризуб і гімн « Ще не вмерла України і слава, і воля»). І сталося це ще до прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 року), за рік і три місяці до проголошення Акту про державну незалежність України (24 серпня 1991 року), в умовах тодішнього радянського режиму.

Рада також направила до Верховної Ради звернення про необхідність рішення щодо використання української національної символіки на території Української РСР. Ми також доручили комісії міськради на підставі герба міста Житомира, затвердженого королівським привілеєм Стефана Баторія 25 січня 1580 року, розробити разом із фахівцями ескіз гербу нової форми для затвердження Радою, що невдовзі було зроблено. І сьогодні місто має власний справжній історичний герб, а не чорну шестерню на зеленому фоні, якою в радянські часи був, із дозволу сказати, «герб» Житомира.

На тій же сесії 24 травня постало питання і про встановлення українського національного прапора над будинком міськради. Викликаний прямо на сесію завідуючий господарством міськради попросив часу для вирішення технічних питань на даху міськради, оскільки потрібно було, не зачіпаючи радянського прапора, зробити окремий флагшток українському, а наш завгосп був людиною ґрунтовною і відповідальною. Сесія погодилась з його аргументами, але на превеликий жаль (через недосвідченість) не дала прямих доручень мені як голові Ради «встановити прапор», чим потім і скористались комуністи для боротьби проти національної символіки

.Український прапор над містом

На той час між головою Ради і самою Радою існував орган, що називався Президією. Саме через цей орган і пішло блокування рішення Ради, оскільки на комуністів, які входили  до Президії (і не тільки на них) почався тотальний тиск з обкому КПРС і особисто першого секретаря Володимира Федорова. Боротьба за  встановлення прапора йшла кілька тижнів. І от, нарешті, пізно ввечері 13 червня 1990 року Президія  прийняла рішення про встановлення українського прапора над будинком Житомирської міської Ради.

Прапор встановлювали депутати міськради Олег Хамайдюк (за кілька місяців загинув за підозрілих і нез’ясованих до цього часу обставин), Михайло Двірник, Михайло Сидоржевський, Анатолій Шевчук, депутат облради Святослав Васильчук. Рівно о 23 годині 13 червня 1990 року синьо-жовтий український національний прапор замайорів над містом!

Історія розпорядилась так, що сталося це рівно через 70 років після того, як 12 квітня 1920 року українське військо покинуло місто, і Житомир на багато років опинився під радянським червоним прапором.

І от дехто уже ввечері 13 червня, а більшість житомирян - вранці 14 червня 1990 року, побачили над міською ратушею синьо-жовтий український національний прапор. Більшість житомирян раділа і підтримувала рішення Ради, та були й такі, хто не тільки злісно шипів, але й  писав анонімні листи з погрозами («Мы тебя и твоих детей, Бандера и Петлюра, еще достанем…»). Якась «группа патриотов» вирізаними із газети буквами написала листа із погрозою висадити в повітря будинок Ради…

А потім майже кожну ніч, поки ми не організували власну охорону прапор зривали (як тепер з’ясувалось, робила це сама міліція). Та ми знову і знову встановлювали його.

Гнів компартійної влади

Компартійна влада ні на хвилину не могла змиритися з тим, що в місті почав діяти демократично обраний орган місцевого самоврядування — Житомирська міська Рада, над будівлею якої гордо майорить ненависний владним комуністам синьо-жовтий український прапор, і який свої рішення приймає не під диктовку правлячої КПРС, як це було останні 70 років, а демократично та в інтересах житомирян. (За короткий час було відновлено легальну діяльність національно-культурних громад міста: польської, єврейської, німецької, чеської та інших, почалося повернення історичних будівель - церков і культових споруд віруючим різних конфесій: православним, іудеям, римо-католикам, лютеранам; засновано міську газету «Вільне слово», створено міське радіо, йшла підготовка до загальноміського обговорення програми повернення історичних назв вулицям та площам міста, розпочалася розробка нового генерального плану міста, Рада підтримувала житомирських підприємців, кооператорів, фермерів та їх самоврядні організації, створила цілодобову службу «080», куди кожен житомирянин міг звертатися із будь-якою проблемою, тощо.)

Та найбільше дошкуляв компартійній владі український національний прапор. Посипався шквал протестів прокурорів усіх рівнів, рішень районного, міського, обласного судів, кілька окремих постанов обласної Ради і навіть центральної влади в Києві. Суть цих рішень була в одному – негайно зняти «націоналістичне полотнище» з будинку Ради і відмінити всі її рішення стосовно національної символіки, як незаконні, а інакше…

І це «інакше» було в інспірованих перевірках фінорганів та спеціальних служб, як в міськраді, так і за місцем моєї колишньої роботи на заводі  «Вібросепаратор» та роботі моїх колег, скороченні фінансування та матеріального забезпечення міських програм, моральний тиск, брехні, наклепах і провокаціях через підконтрольні засоби масової інформації, перш за все, –  компартійної газети «Радянська Житомирщина» на чолі з Дмитром Панчуком, який завзято чавив все живе – свободу слова, демократію, становлення української незалежності. Тоді я по-справжньому відчув, як «заламують руки» лише тому, що ти  - українець і лише чесно хочеш щоб і ти, і твій народ жили на своїй землі в гармонії зі власною історією і власними традиціями…

У тому протистоянні був ще один, особисто для мене драматичний і повчальний епізод. В кінці 1990 року після чергового Указу Президента СРСР про «наведення конституційного порядку» (який, до речі, став підставою для  початку військової агресії проти Литви у січні 1990 року), рішення облради про «негайне зняття з будинку міськради синьо-жовтого полотнища», введення в дію нового закону про місцеве самоврядування, яким президія як орган ліквідовувалася і вся відповідальність і тиск компартійної машини падали на голову Ради, в умовах блокування  її фінансування та створення штучних збоїв у забезпеченні товарами жителів міста, після грізних попереджень обласної прокуратури  нам з важким серцем довелося тимчасово зняти із будівлі міськради синьо-жовтий прапор (на той час український прапор було ще встановлено на щоглі біля пам’ятника Тарасу Шевченку, він вистояв). Проте ми продовжували боротьбу за нього, і вже за кілька місяців,  кінці лютого 1991-го, за моїм особистим розпорядженням український національний синьо-жовтий прапор знову було встановлено над будинком міськради.

Це сьогодні колишні партократи безустанно твердять нам  про свою  палку любов до незалежної України і демократії (деякі, можливо інколи й щиро, тому що і серед комуністів були різні люди), сподіваючись, що ніхто вже нічого не пам’ятає, активно переписують нову українську історію «під себе», виставляючись поборниками свободи слова і незалежності України. Хоча тоді в Житомирі навіть після зміни першого секретаря Житомирського обкому КПУ В. М. Кавуна (який чихвостив в хвіст і в гриву «націонал-демократів», повністю програвши ситуацію) на направленого прямо з Москви В.Г. Федорова,  все було  інакше.

Гадаю, що вивчення ролі КПРС і комуністів у проголошенні й подальшому становленні Української держави, як і їх діяльності в останні роки існування СРСР і в перші роки незалежності, ще потребує чесного й неупередженого аналізу, в якому ми всі зацікавленіі і який, сподіваюсь, попереду. В цій же статті  - лише окремі епізоди, пов’язані з  боротьбою владних житомирських комуністів з національним прапором.

«Ліквідація» по-житомирськи

Коли компартійна влада зрозуміла, що від тиску ми стаємо лише сильнішими, а більшість житомирян підтримує міськраду, з’явився план ліквідації Ради як такої.

Знищення Ради ретельно готувалось, а керував ним особисто перший секретар Житомирського обкому КПУ і член ЦК КПРС Володимир Федоров. План Федорова полягав у примусовому розпуску Ради «через відсутність дієздатності у роботі» і передачі її повноважень районним і обласній Радам.

Та треба сказати, що демократія в Житомирі у ті часи не була такою собі слабенькою і немічною (інакше вона безумовно була б знищена). Інтереси демократичного Житомира відстоювали: в Москві — перший демократично обраний житомирянами народний депутат СРСР Алла Ярошинська, в Києві — три депутати Верховної Ради Української РСР (крім мене - Яків Зайко та Олександр Сугоняко), в області — 17 депутатів-демократів обласної Ради, обраних від міста і, головне, демократична більшість у міській Раді до складу якої, до того ж, входило два депутати Верховної Ради України (я як голова Ради і Олександр Сугоняко).

Потужну підтримку демократичним силам міста надавали трудові колективи найбільших підприємств Житомира — ВО «Промавтоматика», «Електровимірювач», заводи «Вібросепаратор», верстатів-автоматів, «Автозапчастина», ЗОК, ЗМК та інші підприємства й організації, творча інтелігенція міста — художники, скульптори, музиканти, частина письменників.

Традиційно небайдужою була й молодь Житомира, особливо активною — міська організація Спілки незалежної української молоді (СНУМ), до керівництва якої входив депутат міської Ради, член Громадянського фронту Олег Хамайдюк. Як я вже говорив, саме цьому чудовому сміливому 23‑річному юнакові випало 13 червня 1990 року встановити над будинком міської Ради синьо-жовтий національний прапор, йому ж випала і трагічна доля через півроку після цієї події загинути за загадкових обставин, що й сьогодні залишились до кінця не з’ясованими...

Житомирська міська Рада разом із Львівською, Тернопільською та Івано-Франківською обласними Радами, а також низкою міських Рад, у тому числі Київською і Донецькою, та представниками демократичних блоків у радах міст України влітку 1990 року утворили Асоціацію демократичних Рад України, яку очолив голова Львівської облради В’ячеслав Чорновіл і яка відразу ж стала серйозним загальноукраїнським фактором у протистоянні з радянським режимом і в боротьбі за незалежність України.

Водночас, до кінця серпня 1991 року реальна влада в СРСР, в Україні та в Житомирській області перебувала в руках  КПРС, яка вже формально не була панівною (статтю 6 про це було знято з Конституції СРСР народними депутатами СРСР), але все ще активно діяла як самостійно через партійні органи, так і через свої адміністративні та репресивні структури.

Значною мірою можливості демократичної влади Житомира обмежувались і в самому місті, бо існував й активно діяв міськком КПРС, два райкоми і два адміністративні райони міста, які всупереч рішенню Ради про їх ліквідацію,  за активної підтримки обласної влади були збережені й сформовані на компартійних засадах. Усі керівники підприємств залишались представниками партійної номенклатури. Розподіл фінансових та матеріальних ресурсів (а тоді це було дуже актуально – м'ясо, інші продукти харчування, одяг, промислові товари – все «виділялось» для міста через так звані фонди, нічого не було у вільному продажу) здійснювався поза впливом міської Ради. Місцеві  партійні газети (особливо – «Радянська Житомирщина»), обласне радіо і телебачення (під керівництвом В. Бойка) перманентно і безсовісно оббріхували міську владу та залякували житомирян демократами.

Обкомом КПСС, щоб викликати незадоволення житомирян міською владою, використовуючи реальні важелі, які тоді знаходились в області, а не в місті, штучно створив проблеми з фінансуванням міського господарства та проблеми із постачанням споживчих товарів городянам, заморозивши заодно і введення в дію збудованих житлових будинків, призначених для робітників підприємств. Далі обком, слідуючи своєму плану, змусив членів міськвиконкому, які були членами КПРС, депутатів-комуністів і військових, які складали немалу групу у Раді, саботувати її та виконкому  роботу.

Час «Х» було призначено на початок березня 1991 року на одну із чергових сесій. Зразу ж після її відкриття слово взяв перший заступник голови міськвиконкому (у якості заступника мені його рекомендувала Рада директорів підприємств Житомира). Він зачитав адресований міському голові ультиматум, підписаний ним і кількома членами міськвиконкому. Ультиматум диктував  волю Житомирського  обкому КПУ щодо здачі Радою своїх позицій, першою із яких був український прапор, затим  - кадри, економіка, соціальна сфера... Далі  були слова про те, що члени міськвиконкому – заступники голови міськвиконкому  - у разі невиконання їх вимог подають у відставку.

По закінченні цього виступу, 85 депутатів-комуністів та їх прибічників (військові, вчителі, лікарі, частина керівників підприємств й інші депутати, залежні від партійної  влади по роботі) по команді встали і залишили зал засідань міської ради. Розрахунок був на те, що Рада без них більше не зможе зібратись і в умовах, коли фактично відсутній міськвиконком, і вона, і голова Ради виявляться безпорадними. Саме це мало б стати прямою, до того ж швидкою, основою для розпуску Ради, передачі її повноважень обласній і районним Радам.

Наш прапор - назавжди

Я оголосив перерву в засіданні Ради, зібрав своїх однодумців. Не всі вірили, що вдасться відновити кворум і провести її засідання, сформувати виконавчий орган. Як це вдалось – окрема розмова, але факт залишається фактом – вдалось. Перша після 70-и років тоталітаризму демократична Рада Житомира, для боротьби проти якої Житомирський обком КПУ кинув всі свої адмінресурси,  - вистояла!

Зібравшись через кілька годин у залі засідань Ради, де колись співав великий Шаляпін, Рада за моїм поданням припинила саботаж, прийнявши відставку міськвиконкому. Скажу, що то був шок для «підписантів», бо їм здавалось, що вони врахували все, до того ж САМ Федоров їх підтримував! Пізніше вони приходили до мене і просили пробачення, розповідаючи про шалений тиск, який чинив на них обком КПУ. Саме тому і не згадую тут їх прізвищ – ці люди були заручниками тієї Системи. За моєю пропозицією Рада доручила «підписантам» виконувати обов’язки до сформування нового виконкому за умови жорсткого щоденного контролю з боку голови за їх роботою, що й було зроблено.

Через кілька тижнів Рада затвердила поданий мною новий склад міськвиконкому, який тепер повністю складався із представників національно-демократичних сил. Ми вистояли, -  і синьо-жовтий український національний прапор залишився на міській ратуші!

І сьогодні горджусь зірковим складом того виконкому, затвердженим весною 1991 року першим демократичним скликанням Житомирської міськради. Ці люди, дружньо протистоячи шаленому тиску, багато зробили для житомирян.

А в дні московського військово-гебістського путчу ризикували навіть власним життям, коли Житомирська міська Рада і її виконком 20 серпня 1991 року в розпал ГКЧП стали чи не єдиними в Україні, хто всупереч всім «вказівкам» зверху провели засідання і сесію, на яких засудили ГКЧП, направили телеграму підтримки Борису Єльцину, попередили про кримінальну відповідальність всіх, хто підтримає путчистів.

Та це вже – інша, не менш драматична історія сучасної боротьби за незалежність України…

А український  прапор над Житомирською міською ратушею, який ми встановили всупереч волі і гонінням ревнителів тоталітарної антинародної та антиукраїнської Системи, майорить і сьогодні! 

Вірю, що назавжди. Бо це не «націоналістичне синьо-жовте полотнище», як писали в своїх брудних газетних і таємних доносах провладні комуністи, а український національний прапор, під яким відстоювали свободу наші діди і прадіди, який довелось відстоювати і захищати й нинішньому поколінню українців.

*Мельничук Віталій, автор – житомирський міський голова (1990-1992 рр.), народний депутат України першого скликання


Перепост з сайту "Український тиждень"
P.S.
Заради історичної справедливості, тепер слід зазначити, що прапор над Києвом було піднято зовсім не "за рішенням Президії" Київради, а за волею патріотичних мас (див. свідчення Кареліна).
Категорія: Перепост | Додав: kopen (12.08.2012)
Переглядів: 709 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Категорії розділу
Мої статті [15]
Перепост [8]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
СтрийПорт - каталог сайтів Стрийщини
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0