Костянтин Назаренко

правник, громадський діяч

Головна | RSS
Головна » Статті » Перепост

На поклик Києва
О. Карелін

Як піднімали Перший синьо-жовтий прапор над Києвом 24 липня 1990 року, Хрещатик.

Кожна країна у світі має свої національні символи – прапор, герб і гімн. Вони чітко ідентифікують державу на світовій політичній арені, вони гордо майорять над усіма держаними інституціями , вони врочисто засвідчують визначні спортивні досягнення на міжнародних змаганнях, вони супроводжують країну у дні великих державних свят і всенародного суму, ними пишаються громадяни країни.

На зламі 80-х і 90-х років минулого сторіччя, коли наша держава, в черговий раз, виборювала свою незалежність, наші стародавні символи знову повернулись в Україну. Після довгих десятиліть знущань і забуття, як чарівний птах Фенікс, вони знову воскресли і повстали із попелища світової історії. Довгий і тернистий шлях зумовив становлення українських національних святинь, як державних символів нашої європейської держави України.

…Йшло спекотне політичне літо буремного 1990 року, український народ виборював свою незалежність. Коли 3 квітня 1990 року, вперше, український синьо-жовтий стяг гордо замайорів на ратуші древнього Львова – українці з інших областей спеціально приїздили до королівського міста Лева переконатися, що українське знамено такі височіє і земля не рушиться під ним. Тоді ж настала черга і столиці України – кияни хотіли бачити синьо-жовтий прапор на Хрещатику, на флагштоку біля Київради, щоби столиця знову стала українською. Вже всередині липня десятки тисяч киян в ультимативній формі вимагали від депутатів Київради прийняття рішення про повернення рідної національної символіки до столиці. Тоді, як головний аргумент, наводились рішення про використання національної символіки Львівською, Івано-Франківською. Тернопільською, Волинською та Житомирською областями. На їхні вимоги 20 липня президія Київської міськради розглянула питання «Про українську символіку і її використання у м. Києві», де обговорювались питання синьо-жовтого прапора, герба-тризуб, гімну «Ще не вмерла Україна» і ухвалила за основу проект рішення. 24 липня мало відбутися повторне засідання президії Київради, де згадане рішення мало затверджуватися в цілому. Сумнозвісна комуністична «група-239» Верховної Ради України, тоді очолювана Олександром Морозом, миттєво зреагувала і опротестувала спробу підняти український національний прапор над Києвом. Ортодоксальні комуністи випередили дії міських депутатів і бюро Київського міському Компартії України у своїх постановах підкреслило: «… чрезвичайная поспешность во внедрении символики в городе может привести только к усилению напряженности, размежеванию людей, вызвать нестабильность в общественно-политической жизни ». Комуністичні опоненти це аргументували тим, що у відповідності до діючої конституції, тільки Верховна Рада УРСР правомочна у подібній ситуації. Напередодні історичної події, у газеті «Прапор комунізму» опублікували виклад постанови бюро міськвиконкому Компартії України, яка від імені комуністів Києва рішуче виступила проти цієї акції. Політична ситуація у Києві вкрай загострилась і досягла апогею – кияни вимагали підняти український прапор над Києвом, а комуністична влада – категорично проти.

У Львові, де національний прапор майорів уже кілька місяців, події відбувались наступним чином. У неділю 22липня через наші канали ми отримали інформацію, що у Києві вирують політичні пристрасті, пов’язані з майбутнім підняттям Першого синьо-жовтого прапора над Києвом У львівському «Комітеті захисту національних символів України» (КЗНСУ) було виготовлено два великих прапора (3/6) метрів, які освятив архієпіскоп Львівський, містоблюститель глави УГКЦ Володимир (Стернюк). Тоді владика проживав не в митрополичих палатах на Свято-Юрській горі, а у маленькій квартирі на вулиці Чкалова, за номером 30. Про цей факт існують відповідні записи у книзі історичних подій, яка зберігається в архіві КЗНСУ. У понеділок 23липня коли все було готово, ми прибуло на Львівський залізничний дверець, з намірами «На зов Києва» рушити до столиці. Як завжди з квитками на потяг були проблеми, але я по своїх каналах дістав квитки у купейний вагон. Швидкий потяг «Белград – Москва» запізнювався на чотири години. Очікуючи потяг, ми розташувалися невеличким табором на платформі першого перону. Стояла чудова погода, було тепло та сонячно, я одягнутий у білий костюм, виглядав досить імпозантно: в результаті мене сприймали як депутата…. Не обійшлося без традиційного «хвоста» – невеличкий повнуватий чолов’яга у короткуватих піджаку і штанцях, із згорнутою газетою в руках кілька годин споглядав за нами, коли я спеціально відійшов в сторону, то я побачив, що він періодично бігав говорити до телефона-автомата. У ті часи із засобами мобільного зв’язку були певні проблеми навіть в «органах». Стало зрозуміло, що нас «пасли» і можуть десь під Житомиром заблокувати в купе. Втрата прапорів неодмінно могла призвести до зриву політичної акції. Тому один з прапорів «поїхав» до столиці у зовсім іншому вагоні з іншими людьми. Розмістившись у купе ми витягли один з прапорів і почали вшивати міцну шовкову линву у канву прапора. Потяг швидко мчав до столиці. Через великі тривоги та хвилювання спалося погано.

Без особливих пригод ми прибули до Києва, потяг без запізнення, за графіком, прибув на головний залізничний дверець. На пероні у Києві за нами стежили вже інші люди… Два прапори, які ми привезли до Києва, я поклав: один у дипломат, а другий у сумку. Розгорнувши малі синє жовті прапори, ми невеличким гуртом рушили до підземного «метро», відчуваючи зацікавлені погляди киян. Київ зустрів нас чудовим липневим ранком, але відчувалась якась напруга: велика черга у «метро»; повна відсутність комунального електротранспорту на широких проспектах; велика кількість міліціонерів… У підземному потязі кияни запитували, чого ми приїхали? Ми безапеляційно казали, що ми галичани і приїхала підіймати синьо-жовтий прапор на Хрещатику. Нам розповіли, що у Києві застрайкували водії і працівники міського підприємства комунального електротранспорту, страйковий комітет якого вимагав у влади повернення національної рідної символіки, стало якось тепліше і легше – ми вже не одні… Піднявшись на поверхню на станції «Хрещатик», у супроводі кількох революційних киян, ми пішки добралися до Музейного провулку 8, де тоді була розташована республіканська управа «Народного Руху України». Нас чекали… Тут вже були делегації з прапорами, які прибули з Тернополя та Станіславова. Івано-Франківська делегація складалася із високого духовенства і чети січових стрільців у сірих одностроях, котрим було доручено охорону прапора. Після невеличкої наради одностайно було вирішено, що Перший прапор над Києвом підніматимуть львів’яни, враховуючи великий вклад Львова у національне відродження на зламі 80-90 років ХХ сторіччя. Івано-Франківський єпископ УГКЦ Павло ( Василик ) також освятив історичне знамено, про що зроблено запис у пропам’ятній книзі КЗНСУ. Тут же ми зашили в канву прапора пам’ятну записку з датою і підписами учасників історичної події.

В управу постійні приходили добровільні розвідники, які приносили нам повну інформацію із Київради, будинку Верховної Ради, будинку Уряду на Грушевського, усюди обговорювалося лише одне питання – піднімуть чи не піднімуть український прапор над Києвом. Багато «за» і «проти» лягло на шальки терезів у цей історичний для Києва і України день. Ми особисто розуміли, підняття прапора саме 24липня – у Київраді закінчувалася сесія і депутати йшли у літню відпустку, а далі нічого не відомо. Депутати демократичного крила Київради говорили, що президія Київради не може прийняти рішення. через відсутність кворуму. У двір Київради прибули автобуси зі ЗМОПом(загони міліції особливого призначення близько 500 бійців у повному бойовому спорядженні), на дахах були розставлені снайпери. Металеву линву флагштока з лівої сторони Київради закрили на замок, виставили пост із трьох міліціонерів та капітана. Справа на флагштоку повівав червоно-лазоревий прапор УРСР. Стало зрозуміло, що наших сил було замало.

Отже треба було щось придумати і діяти на випередження можливо негативних для нас подій. Я пригадав. що в той час перед будинком Верховної Ради України на Грушевського був постійний пікет з кількох сотень патріотичних українців. На мою пропозиції молоді хлопці-рухівці з управи попросили пікетуючих переміститися на Хрещатик та допомогти підняти прапор. По десятій годині ми з прапорами прибули до будинку Київради на Хрещатик 36. Перед входом за маленьким столиком під прапором військово-повітряних сил СРСР стояли лідери»афганців», ще кілька десятків людей у напіввійськовій формі були на площі. Тоді я підійшов до них та запитав, чого вони тут стоять та що вимагають? І чому стоять під прапором ВПС, і як ставляться до синьо-жовтого прапора, вони відповіли, що прапор ВПС (синьо-жовті промені відходять від червоної зірки в центрі) найбільше подібний до синьо-жовтого прапора, якого в них нажаль немає. Вони погодились допомогти підняти національний прапор на Хрещатику. Я попросив їх заблокувати в разі потреби металеві ворота за якими у дворі розташувалися змопівці. Отже, з 11години перед приміщенням Київради йшов багатогодинний безперервний мітинг, головною темою якого було підняття Українського прапора. Ми наголошували, на тисячолітній традиції державотворення України, столітніх традиціях використання української національної символіки – прапора, герба та гімну, багато міліонні жертви українців у боротьбі за незалежність держави… Люди потихеньку підходили до мітингуючих, але їх було замало…
У приміщенні Київради політичні події того історичного дня відбувалися наступним чином. Зранку зал президії був майже повний, де обговорювалися питання страйку водіїв трамвайно-тролейбусного підприємства. Щоби зірвати обговорення питання про символіку членам президії було запропоновано піти на страйкуюче підприємство, а через відсутність кворуму перенести засідання президії і таким чином зірвати політичну акцію. Питання про символіку також постійно переносилося на пізніший час, а розглядалися дріб’язкові питання порядку денного. По-обіді до Київради прийшли представники страйкуючих, які виклали свої вимоги до керівництва міста та трамвайно-тролейбусного підприємства Коли ж їх запитали про ставлення до національної символіки – вони відповіли, що наші колективи поважають цей прапор і вважають його національною святинею українців.

Про напруженість та драматичність подій того дня в Київраді можуть свідчити наступні факти: по-обіді, не пояснивши причин відсутності на засідання президії не з’явилися голова постійної комісії з охорони здоров’я материнства і дитинства О.Бернович, голова постійної бюджетно-фінансової комісії Ю.Лебединський, голова постійної комісії з архітектури, містобудування та благоустрою Г.Малишевський; через надмірні хвилювання голова Київради А.Г.Назарчук отримав серцевий напад і «швидка» відвезла його до лікарні; депутати демократичного крила Київради вистежили і впіймали в туалеті заступника начальника УМВС В.Шапошніка, одягнутого у цивільне, який по радіотелефону віддавав накази снайперам, що розмістилися на дахах навколо Київради. Отже, із 23 членів виконкому відсутні було 10 чоловік і , через відсутність кворуму, президія Київради не змогла прийняти повноцінного рішення.

О п’ятнадцятій тридцять у супроводі молодого рухівця з управи ми рушили до Софіївського собору де мала відбутися урочиста церемонія посвячення українського прапора. Проходячи біля будинку КДБ УРСР на Володимирській вулиці, я здивувався, незважаючи на те, що був день всі вікна світилися, посилена охорона на вході – там активно працювали. Величне дійство організоване не владою,а народом, було таємничим і урочистим, зароджувалися перші традиції екуменічного об’єднання традиційних українських церков. Церемонію посвяти біля Софіївського собору проводили єпіскоп УПЦ Володимир (Романюк) і настоятель православного храму Бориса і Гліба отець Юрій.


Врочиста посвята Першого синьо-жовтого прапора під стінами собору Святої Софії

Владика УАПЦ Володимир (Романюк) врочисто освячує Перший синьо-жовтий прапор

Ситуація різко змінилася коли на підтримку політичної акції підняття українського прапора на Софіївський майдан вийшло майже сто тисяч громадян України. На чолі стотисячного гурту громадян України синьо-жовтий прапор освячений трьома українськими єпіскопами Української Греко-католицької і Православної церков поплив по Хрещатику.


Хрещатик вітає Перший синьо-жовтий прапор

Попереду йшли хлопці кияни в гарних козацьких строях з шаблями і самопалами. Авангард колони разом з прапором охороняли галицькі січові стрільці.


Попереду козаки йдуть
(Врочиста хода із Першим синьо-жовтим прапором по Хрещатику)

Рух Хрещатиком зупинили і ми підійшли до Київради.


На міцних молодих руках принесли стяг до Київради

Наші люди організовано розступилися і ми без проблем підійшли до флагштоку і міцно прив’язали освячений прапор до металевої линви.


За мить до підняття Першого синьо-жовтого прапора над Києвом

Рівно о 19.00. під спів гімну «Ще не вмерла Україна » вже двохсот тисячного гурту громадян України, що прийшли на Хрещатик, ми врочисто підняли Перший синьо-жовтий прапор над Києвом. На висоті прапор розгорнувся і під чистим синім небом Києва поплив по золотому Хрещатику символізуючи могутній поступ молодої держави України.


Врочисте підняття Першого синьо-жовтого прапора над Києвом

P.S. Пізніше до Київради підтягнулися депутати всіх рівнів і розпочався святковий мітинг. Комуністична влада Києва так і не визнала прапор, а перший заступник прокурора республіки В.Синюков визнав підняття прапора незаконним і відкрив кримінальну справу. Тоді за діло взялися кияни, вони кілька місяців вдень і ніч охороняли прапор на Хрещатику доки його не визнали офіційно «за» проголосував навіть один із комуністів в Київраді. Пізніше він сказав, що голосував « по-совісті»,його зразу звільнили із лав КПУ. За повідомленням прес-служби МВС України під час підняття українського прапора над Києвом на Хрещатику були присутні 200000 (двісті тисяч) громадян України. Екс-голова Києва Олександр Омельченко тоді стверджував що підняття Першого синьо жовтого прапора над Києвом відправило комуністичну владу України у глибокий нокдаун.


Перший синьо-жовтий прапор замайорів над Києвом

Перший синьо-жовтий прапор, піднятий на Хрещатику 24 липня 1990р нині зберігається у Національному музеї історії України.



20 років потому, автор біля флагштоку Державного прапора України на Хрещатику

Олег Карелін

Перепост статті Олега Федоровича Кареліна з http://karelin.org.ua/na-zov-kyjeva/ про справжні обставини першого підняття національного прапору  над столицею України 24.07.1990 р.

Категорія: Перепост | Додав: kopen (17.08.2012)
Переглядів: 1009 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Категорії розділу
Мої статті [15]
Перепост [8]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
СтрийПорт - каталог сайтів Стрийщини
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0