Костянтин Назаренко

правник, громадський діяч

Головна | RSS
Головна » Статті » Мої статті

П'ять миттєвостей до Незалежності
Стаття до 5-річного ювілею Незалежності

Колись, за таких близьких, і за таких далеких тепер часів (як парадоксально, але як точно звучить! майже як у казці) періоди життя суспільства було прийнято ділити на п'ятирічки. На сьогодні маємо першу п'ятирічку незалежності. І з цього приводу задаєшся питанням: "Невже ж дійсно ми маємо лише те, що маємо?", як полюбляв ректи наш перший всенародно обраний. Який присмак гіркоти у цій фразі, за нею проглядає те, що говорити не хочеться, або не прийнято, а можливо, не те що говорити, а й замислюватися страшно - бо проглядають слова: "Не маємо нічого".

Хтось може вигукнути - "Ганьба! Святотатство!" проте факти вперта річ, і треба мужньо дивитися їм у вічі. Робити вигляд, що таких настроїв не існує, це значить уподібнюватися силам, що були при владі до п'ятирічки незалежності, а отже прямувати до такого ж кінця. Тому не варто зараз під святкові сурми намагатися замаскувати існуючі проблеми маєвом фанів і урочистою риторикою. Істина є істина, і полягає вона в тому, що людина скорше забуває погане в минулому, зате добре бачить його в сучасному.

Як було б добре і просто відправити всіх хто страждає ностальгією на хоча б місячний "відпочинок" у ті "благословенні" часи. Хай знову згадають, що це таке, займати чергу в бозна якій годині ночі за молоком, місяцями жити без зубної пасти або стояти три години за туалетним папером і серветками.

Хоча все це дрібниці. Бувають речі набагато серйозніші.

Ніколи не зможу забути, як я втрачав останню надію відшукати життєво необхідні ліки для мого сина, що балансував у той момент на грані життя і смерті. Я готовий був позичити яку завгодно суму і під будь які відсотки, а потім їх віддавати усе життя що залишилося, аби врятувати інше життя. Але під які відсотки і де, скажіть мені будь ласка, можна було позичити такі речі як зв'язки і "блат"?

Чи не занадто швидко ми забули сленг тієї епохи: "дістати ковбасу (книжку, меблі, праску, килим і т. п.) по блату", "взяти майонез (масло, сметану і т. д.) з чорного ходу", "явка на мітинг у честь 50-річчя обов'язкова", "добровільно-обов'язкові внески у Товариства тверезості, Освод, Досааф, передплата радянської преси, лоторейки, пожертви у Фонд миру, "неформальні організації" - мабуть варто зупинитися, бо це може продовжуватися нескінченно.

Але не це стало основною причиною падіння того режиму. Прагнення свободи - ось що завжди штовхало людство на жертви та свідомий ризик. Ох ця свобода, яку вже і перестали помічати, до якої так швидко звикли, що навіть почали ганити. Якою неймовірно-неможливою здавалася вона у ті часи. І навіть більше - неуявною. Адже більшість не уявляла собі, що така взагалі може існувати. Панувало марксистське поняття свободи "як усвідомленої необхідності", тобто "партія сказала нада - камсамол атвєтіл єсть".

Але звідкіля за таких умов взялася потреба в свободі, якщо більшість навіть не уявляла що це таке? А взялася вона з прагнення заперечення повсюдної брехні і фальші.

Ні, людство ніколи, мабуть, не позбудеться цих якостей, але людина бреше, як правило, з егоїстичних міркувань, заради власної вигоди. Тоді ж ми мусіли брехати заради вигоди власть імущих. Десь на кухнях, у курилках ми травили анекдоти і сміялися над вождями і керманичами, але як тільки виходили на офіційну трибуну мусіли їх прославляти. Тут діяла не вигода а страх. Такого роду брехня, коли перед одними і тими самими людьми ти стверджуєш часто протилежні речі, і всі розуміють чому, скоріше скидалася на блазнювання. Блазнювання на вимогу радянської влади і під страхом покари з її сторони за відмову клеїти дурня. Звідси росло почуття несвободи. Звідси росло прагнення незалежності особи, а від незалежності особи до незалежності нації один крок. І цей крок зробили люди, яких змусила до цього історична необхідність. Так, так - не героїзм, не безрозсудність - історична необхідність, усвідомлення невідворотності того що дію я, та ті що зі мною, розуміння, що якщо не я - буде хтось інший (а не "якщо не я - то хто?") ось ідея більшості діячів того часу.

Марксисти заперечували роль особи в історичному процесі і в цьому помилялись. Але вкажіть мені будь ласка на ту особу, яка привела до незалежності Україну, без якої цієї незалежності не відбулося б? Нема такої. А це вірна ознака дії законів історії - те що сталося - мало статися, рано чи пізно, на чолі з тим, чи другим, раптово, чи еволюційно - але мало. І не треба ганити чи звеличувати тодішніх подвижників - не їхня це слава чи ганьба - це зробили всі ми - Український народ - своєю колективною волею, бажаннями, діями.

Не хочу відстоювати зараз переваги нашої незалежності перед тими хто навмисне (а хто і ненавмисне) її паплюжить - це питання їх совісті і висоти інтелекту. Впевнений, що в ці дні знайдуться ті, хто це зробить краще за мене. Не хочеться також зупинятися на злободенних питаннях та шляхах їх вирішення - не той зараз момент. Момент зараз історичний. А отже і зупинитися зараз вартує саме на таких моментах, їх історичних коренях та уроках.

Як зазначалося, серед будівничих незалежності, більшість прийшла в момент невідворотності її перемоги. Але була і меншість, люди які почали боротьбу у часи, коли ні про яку невідворотність ще не було й мови.

Завжди буду гордитися, що є земляком таких людей, як брати Горині. Пишатися, що родився у тому ж місті, що й поет Ігор Калинець. За віщо таке щастя ходорівчанам, що їх родаки встали у один ряд з іншими визначними правозахисниками - Петром Григоренком, Левком Лук'яненком та несть їм числа?

Так, не існує конкретної особи якій ми повинні дякувати за незалежність, але існують спільноти, без яких незалежності не уявити. Саме такою спільнотою є український правозахисний рух, що веде свій родовід з 60-х років, пізніше оформлений як Українська Гельсинська Спілка. Ці люди були на вустах як радянської, так і закордонної пропаганди (хоча і з різними оцінками). Тому вони стали в очах послідовників демократичного процесу не тільки символами, а й дороговказами - адже вони були людьми, які своєю біографією довели, що їм можна вірити. Тому сили, які зродилися після них, мусіли орієнтуватися та робити головні ставки на них же.

А уявімо собі неймовірне, якщо б ці люди були зорієнтовані не на незалежність а на якусь ефемерну демократичну федерацію з Росією. Були б ми зараз незалежні? Голову даю на відріз, що ні!

Однак, ця сила не була і не могла бути масовою, вона могла служити символом, орієнтиром, але ніяк не рушієм масових процесів. Для цього була потрібна сила, яка чимось нагадувала б Гашевську партію боротьби за прогрес у рамках закону. Щоб вона могла стати масовою, щоб ризик негативних наслідків участі у ній був зведений до мінімуму, щоб у ній могли прийняти участь не лише дисиденти, співчуваючі, реалісти а й навіть "помірковані" комуністи!

Старому поколінню "флагманів" у новій ситуації починало зраджувати почуття політичної інтуїції, надмірний радикалізм виглядав поспішним і недоречним, скоріш відлякував ніж привертав послідовників. В той же час нове покоління політичної молоді, можливо і не будучи настільки ідеологічно стійким, відрізнялось кращою інтуїцією та організаційними здібностями (згадаймо хоча б діяльність УГС у Львові по організації бойкоту перших альтернативних виборів народних депутатів СРСР та протилежну по формі діяльність Братства Лева з проведенням у нардепи Братуня).

Необхідність поєднання енергії "молодих", ідеологічної стійкості і авторитету "старих", та масовості "прихильників перебудови" зумовила виникнення Народного Руху України за перебудову (саме так він називався спочатку - цікава деталь, еге ж?). Цікавим фактом, який лишень підтверджує все вищенаведене, є те, що незважаючи на багаточисельні спроби, починаючи ще з Львівських мітингів 1988 р., створити Демократичний фронт, історія Руху веде свій родовід з Київської організації Комуністичної Партії України Спілки Письменників.

Те, що Рух був головною політичною силою, яка привела Україну до незалежності, навряд чи зможе хтось заперечити. Однак чи не забули вже всі той ланцюг подій, яким Україна прямувала до своєї самостійності?

1988 р.- наслідком оголошених Горбачовим перебудови і гласності стають національно-визвольні процеси у республіках СРСР: організація народних фронтів у Прибалтиці, масові мітинги влітку у Львові, утворення великої кількості "неформальних організацій" на Україні.

Весна 1989 р. - бойове хрещення активістів нових організацій - вибори народних депутатів СРСР.

25 травня-9 червня 1989 р. - І з’їзд народних депутатів СРСР - подія, яка призвела до величезних зрушень у масовій свідомості, зняла страх говорити правду.

8-10 вересня - установчий з’їзд Руху.

Зима 1989 - весна 1990 р. - вибори до Рад всіх рівнів УРСР - небачена до цього часу за своїм розмахом відкрита кампанія по пропаганді незалежності та демократії, перемога демократів у Західних регіонах України, завоювання значної кількості місць у Верховній Раді УРСР, офіційне підняття національного прапора над багатьма державними установами.

16 липня 1990 р. - прийняття Декларації про державний суверенітет.

19-21 серпня 1991 р. - ГКЧП - багато хто зрозумів, повернення можливе, але не до брежнєвських, а до сталінських часів.

24 серпня - проголошення Незалежності.

Однак, все це події республіканського масштабу. А перемога в республіканському масштабі не є можливою без перемог у місцевих масштабах. Як же ці події відбувалися на Жидачівщині? Не претендуючи на повноту, спробую коротко дати характеристику того, чому був очевидцем.

Як уже зазначалося, першим збуренням суспільної думки стали вибори народних депутатів СРСР. Найбільше врізалася в пам'ять кампанія Романа Федоріва. Тоді у мене склалося враження, що він настроєний більш «демократично», ніж його конкурент Садовський. Проте зараз я думаю, що Садовський був би не гірший за Федоріва, просто хитра гра партапарату велася таким чином, щоб народ обирав не між різними, а між однаковими кандидатами. Ви обирайте між національно свідомим і національно свідомим. А ви між інтернаціоналістом та інтернаціоналістом. Однак саме тоді з’явилася можливість хай і примарного вибору, почали ставитися «хитрі» запитання кандидатам на зустрічах з виборцями, що так чи інакше орієнтувало кандидата щодо їх настроїв.

А перший з’їзд вже обраних депутатів став справжнім шоком для громадської свідомості. Пригадую, як тоді всі безперервно дослухалися до прямих трансляцій з’їзду з приймачів і радіоточок, на роботі і вдома: нададуть слово Сахарову чи ні, Оберуть Єльцина у Верховну Раду, чи провалять і т.д.

Яку відразу викликали виступи депутата Червонописького з його скандуванням «Ленін, партія, комунізм» та знущання над Сахаровим.

Саме тоді, з реакції людей на виступи депутатів можна було зробити висновки без всякого соціологічного опитування, на чиєму боці громадські симпатії. Тоді і з’явилася можливість пошуку однодумців майбутньої планованої організації.

Пригадую, як збирав підписи під телеграмою на з’їзд з вимогою до наших обранців дотримуватися демократичних принципів. Практично всі, до кого звертався, одночасно висловлювали моральну підтримку матеріальним шляхом, а от підписувати ще боялися. Ця телеграма, відправлена 30.05.1989 р., стала тим лакмусовим папірцем, за допомогою якого перші члени Руху у Жидачівському районі змогли знайти один одного.

Отже, Рух у Жидачівському районі: місце народження – Ходорівський завод поліграфічних машин, дата народження – 7 червня 1989 р. Батьків не двоє, а четверо: Тарас Василик, ваш покірний слуга – Костянтин Назаренко, Ігор Овчар і Тарас Пацановський. Саме ці особи були присутні та підписали протокол № 1 зборів громадян м. Ходорова по створенню групи Народного Руху України. Опісля були іще не одні збори, мітинги, але цікаво, що довший час Рух у районі існував без офіційного лідера, доки врешті таким, на вимогу громадськості, не був обраний Тарас Пацановський.

Перші дії членів Руху тепер здаються нескладними: всього лиш почепили значки з тризубами, розповсюджували неформальну пресу, вербували нових прихильників організації. Але навіть простий значок давався нелегко. Це тепер узаконений герб держави, а тоді він був викликом системі. Пригадую, як мені обіцяли його відірвати разом із лацканом піджака, і не хто-небудь – один з моїх безпосередніх керівників по роботі.

    Знаючи, що я можу у своєму дипломаті розносити по заводу «неформальну заразу», мені заборонили відлучатися з робочого місця. Було навіть влаштовано кілька судилищ у кращих традиціях радянських часів, у вигляді публічного розгляду моєї поведінки. Але до честі колективу мого відділу, більшість не промовчала, а стала на захист «нерадивого працівника», причому не вперше. Завжди буду з теплотою згадувати цих чуйних і чесних людей та почувати якусь незручність у тому, що, можливо, не виконав всіх тих сподівань, які вони на мене покладали. Та й на всіх тих, що мені перешкоджали, теж не маю зла. Хтозна – що через мене терпіли вони від вищестоячих, чи не покривали мене, коли не бачили цього мої очі, а й по роботі, може, сварили мене справедливо – хто тоді дійсно працював? Слава Богу, що і так дешево відбувся, признаюся – очікував гіршого.

Але, поза тим, першою «справжньою справою» Руху стала організація 30.07.89 року народного віча, як тоді прийнято було іменувати мітинги національно-демократичних сил. Під заявою на дозвіл мітингу, окрім двох уже названих членів Руху, підписався також Роман Кисіль, інженер заводу поліграфічних машин. Окрім депутатів Попадюка і Братуня, на мітинг також були запрошені і приїхали Михайло Горинь, подружжя Калинців, Євген Гринів та інші особи.

У ті часи такі віча були ще досить рідкісним явищем. Пам’ятні були масові побиття та розгони мітингів 12 березня 1989 року у Львові.

Цікавість до віча була просто ажіотажна. Ще б, усім було відомо, що такі мітинги не закінчуються добром, їх майже завжди розганяють із застосуванням спецзасобів. А тут офіційно дозволений владою (щоправда, не так просто цей дозвіл було вибито), широко оголошений і на великому міському стадіоні.

На мітинг зібрались люди з усіх навколишніх сіл і навіть районів. Вже за півгодини до офіційного початку мітингу місця на стадіоні були зайняті, а потік людей, що підходили, все збільшувався.

Для такого містечка як Ходорів це стало моментом політичного тріумфу. Після цього Ходорів став політичним центром трьох сусідніх районів, у т.ч. Рогатинського, який належить до іншої області. Ця акція була залогою перемоги демблоку на виборах. У цьому мене переконує епізод, який стався, коли наша група Руху (чоловік 15-20) прямувала на мітинг під національними прапорами, що було першим таким походом жителів міста по Ходорову (до речі, офіційно забороненому тим же рішенням виконкому про дозвіл мітингу).

Це неповторне відчуття, коли ти вперше піднімаєш прапор свободи, йдеш з ним і бачиш у очах зустрічних радість та надію: «НАРЕШТІ! Сталося! Й у нас теж!». Це тремтіння в грудях, щем почуття причетності до чогось великого і значного, почуття бажання дарувати людям цю радість, яка вимагає від нас так мало зусиль, але так багато значить для людей. Я бачив як мовчки плакала старша жінка, сльози стікали по її обличчю, але це були сльози радості, сльози любові, сльози надії, сльози материнської турботи – ось що я побачив у цих очах. І мені теж навернулися сльози. По обличчях своїх товаришів я бачив, що вони переживають такі ж почуття, хоч тамують їх, як і я. Адже ми зобов’язані виглядати рішуче, сміливо, непереможно, ми повинні надавати впевненості людям, а не будити в них ліричні переживання. Чи правильно ми тоді міркували? Хто знає.

Я знаю одне – подібна мить трапляється лише раз у житті. Думаю, відчули це і Микола Прунак, і Оксана Лобойко, і Василь Турчин, і всі інші, що прямували тоді разом вулицями Ходорова.

Ось таким шляхом йшов Рух від створення місцевих осередків до свого установчого з’їзду 8-10 вересня 1989 р. Жидачівський район на з’їзді представляло двоє осіб, я – як делегат і Олесь Дудин як почесний гість.

Яким був цей з’їзд? Звичайно, різним. А чого від нього можна було очікувати, враховуючи те, що в лавах руху на тоді зібралися практично всі існуючі на сьогодні партії. З таким суперплюралізмом та з необхідністю створення міцної, дисциплінованої та потужної організації закладалося внутрішнє протиріччя організації вже при створенні, що відбилося і на з’їзді.

Частина делегатів орієнтувалася на лідерів, які сиділи у президії, та готова була йти за ними у вогонь і воду, інша частина (менша) мала власну думку щодо лідерів, документів, пропонованих до затвердження, та намагалася її відстояти.

Протиборство цих частин нагадувало протиборство на І з’їзді народних депутатів СРСР більшості і меншості. Безперечно, була і третя частина, агентурна сіть системи, яка намагалася або знищити Рух у зародку, або ж взяти його під свій контроль. Думається, що вона у рівній мірі була розповсюджена серед обох вищеназваних категорій делегатів з’їзду. Знання про те, що така частина існує, надавала з’їздівській боротьбі особливого забарвлення, оскільки кожен вважав, що саме опонент представляє відповідні елементи агентури. Однак розуміння спільної мети – зламати хребет системі, зруйнувати монополію на владу – дозволило закінчити з’їзд успішно.

Найбільше запам’яталися мені загальна ейфорія та почуття піднесення. І цим почуттям було від чого зародитися. Адже це вперше за роки комуністичного правління у столиці України проходив настільки безпрецедентний по своїй важливості, потужності, чисельності та майбутніх наслідках форум, причому абсолютно легально. Саме на з’їзді я зміг оцінити потужність організації, яка зароджувалася. Більш як тисяча делегатів з усіх регіонів України – а кожен делегат ще ж представляв членів своєї організації (за даними на момент з’їзду загальною кількістю 280 тис.). З’їзд дозволив усім нам, делегатам, з небувалою до того наочністю пересвідчитися у силі організації, зміцнював віру у її майбутнє та надавав впевненості щодо досяжності її цілей.

Одними з найактивніших на з’їзді були моменти участі у ньому Леоніда Кравчука. Всі делегати чудово пам’ятали публічні дискусії по телебаченню між ним та Мирославом Поповичем щодо «доцільності створення Руху», а фактично щодо необхідності його заборони. Кравчук, як тодішній завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ, природно, відстоював позицію комуністичного правління щодо «непотрібності Руху». Тому, звичайно, назвати ставлення переважної більшості делегатів до нього прихильним було, м’яко кажучи важко. Слід також зазначити, що тодішні комуністичні керманичі України (Щербицький, Шевченко та іже з ними) постаралися в дні з’їзду бути подалі від Києва, доручивши Кравчуку довести його невдячну місію до кінця. Нелегко було Леоніду Макаровичу почуватися у «ворожому» оточенні з’їзду. Ще б пак, як тільки якийсь виступаючий розпочинав розвінчувати комуністичне правління, погляди більшості мимоволі зверталися до єдиного «представника» цього правління на з’їзді. А бувало це досить часто – мало не по кілька разів у кожному виступі. Ну як тут втримаєшся від спокуси спостерігати реакцію «правлячої верхівки» щодо критики на її адресу.

Мабуть обстановка з’їзду так вплинула на Кравчука, що його виступ на з’їзді був витриманий у незвично м’яких тонах. І навіть більш – з вживанням словосполучень, яких до того нікому не доводилося чути публічно від керівника такого рангу. Таких, скажімо, як «я християнин» або «я теж націоналіст». Звісно, ці слова не можна відривати від контексту виступу, оскільки в ньому вони означають і звучать зовсім по іншому, ніж у відірваному вигляді. Проте саме проголошення таких і подібних їм фраз викликало незвичне пожвавлення в залі та навіть бурхливі оплески.

Щоправда, ці оплески та «захоплені» вигуки несли скоріше іронічне навантаження, оскільки ніхто в залі не збирався вірити у переродження «запеклого комуніста» Кравчука. Цікаво, що інша половина зали не сприймала навіть такого гумору ситуації та обурливо вигукувала до аплодуючих: «Кому ви вірите? Це ж комуністичний прислужник!».

Поза тим, безпрецедентність цього виступу, яка продемонструвала можливість зміни своїх поглядів навіть компартійними чиновниками настільки високого рангу, стала причиною зміни у поглядах щодо Кравчука для багатьох учасників з’їзду, в тому числі і для мене. Адже більшість сподівалася на звичну «гнівну відсіч» з боку комуністичного табору ідеологічно шкідливому спрямуванню з’їзду із вибірковим тавруванням окремих представників буржуазно-націоналістичних сил. А отримала відносно примирювальну, як на ті часи, промову, та й ще з використанням таких зворотів, які, здавалося б, не могли безкарно минутися доповідаючому, оскільки мали б бути розцінені як ідеологічне відступництво. Мабуть саме з цього моменту слід розпочинати відлік зародження «загадки Кравчука».

Щоправда, і раніше, спостерігаючи дискусії Кравчука і Поповича, я помічав, що Кравчук не є ординарним партапаратником, але це, швидше, було на інтуїтивному рівні. Тепер я переконався в цьому на власному досвіді. А на інтуїтивному рівні (хочете вірте, хочете – ні) у мене з’явилося передчуття щодо майбутнього президентства Кравчука. Хоча під це передчуття можна було підвести і логічну базу.

Практично у всіх республіках Союзу владу, навіть після демократичних революцій, очолювали колишні компартійні діячі. Але лише такі діячі, які вчасно переорієнтувалися на національно-демократичну тенденцію. На той час, окрім Кравчука, який проявив здатність до подібних трансформацій, інших фігур такого масштабу та з такими ж здібностями, на видноколі не спостерігалося.

Отож, після виступу Кравчука, у залі створилася досить незвична атмосфера – весела іронія в поєднанні з передчуттям близької капітуляції противника і масового його переходу на наш бік – така собі химерна мрійливість на підставі неочікуваного виступу.

Під дією цієї атмосфери одна молода дівчина почепила Макаровичу жовто-блакитний значок на лацкан піджака, а деякі з делегатів, які сиділи поблизу його шляху від трибуни до місця в залі, почали брати в нього автографи. Кравчук, мабуть, зовсім запаморочений після всього пережитого, із значком на лацкані повільно пересувався нагору, до свого місця, у невеликому, але щільному колі кореспондентів з диктофонами, щедро обдаровуючи всіх бажаючих автографами. І в цей момент мені спала на гадку одна ідея.

На руках в мене був альтернативний проект Закону про вибори, розроблений демократичними силами. Мабуть, не всі зараз пам’ятають, яка тоді точилася боротьба, щоб наш народ отримав справжню, а не декларовану змогу обирати тих, кого він хоче, а не  тих, кого рекомендує КПРС. Так от, мені здалося символічним, щоб Кравчук завізував документ, який мав привести до втрати влади КПРС. І я взяв його автограф на проекті цього Закону.

Якби ж я знав, що деякі особи візьмуть на замітку мою поведінку на з’їзді і потім, у кращих традиціях тих часів, «настукають» у мою організацію, щоб там розібрались». Так у перших числах жовтня 1989 р. на закритому засіданні ради Ходорівського територіального об’єднання Руху була розглянута моя поведінка на з’їзді. І я був змушений знаходити виправдувальні обставини тому, що пішов на співробітництво з компартійними силами, взявши автограф у Кравчука. Того самого Кравчука, який у 1991 році стане першим всенародно обраним Президентом незалежної України і якого у 1995 році оголосять єдиним кандидатом від національно-демократичних сил.

Іронія долі. А якби я тоді про щось подібне заїкнувся, бо в принципі передбачав такий розвиток подій, не виключено, що мене витурили б з організації, творцем якої я був. Адже слід розуміти тодішню ситуацію, яка характеризувалася жорстким поділом на два ворожі табори: націонал-демократичний та комуністичний.

Зараз можна вже розповісти певні речі, які тоді розголошувати було небажано. Серед них не останнє місце займає питання комуністично-кадебістської агентури у національно-демократичних організаціях. Уявляти, що такої в нашій організації не існує, могла тільки надзвичайно наївна та недосвідчена людина. Більшість членів нашої організації знала, що така є, але хто саме виконує ці функції, знали, мабуть, тільки самі агенти. Обговорювати у нас ці теми було не прийнято, і це, я вважаю, було правильною політикою. Адже вирахувати, хто є «кротом», без існування власних підрозділів з такими ж завданнями практично неможливо, а всезагальні пошуки агентури можуть призвести тільки до одного – самознищення організації, чого і добивалася згадана агентура. Проте, хоч на офіційно-організаційному рівні такі пошуки не велися, стосунки усередині організації набували особливої специфіки внаслідок взаємних підозр та несанкціонованих пошуків, уникнути яких було неможливо. Як і слід було очікувати, ні до чого ці пошуки не приводили, але довільна помилка кожного члена організації, несвідома халатність чи інший незначний прокол міг скінчитися для нього дуже кепсько – оголошенням негласної анафеми та репутацією «сексота». Довільний конфлікт чи розгляд поведінки когось із членів міг стати початком кінця, дати поштовх зливі взаємних звинувачень, обструкцій і розколу. Тому я, як міг, намагався протистояти подібним ситуаціям, іноді навіть наперекір власним підозрам та моральним принципам. Наслідки покарання винного могли виявитися гіршими, ніж його безкарність. За це я спершу отримав псевдо «дипломат», а пізніше – «адвокат».

Такою була тодішня реальність. Однак, зараз, реальність інша. І, поважаючи право на іншу думку, сам ратую за те, що необхідно оприлюднити імена колишніх співробітників спецслужб. Тепер їм це дуже не зашкодить, але зніме плями непідтверджених підозр з чесних людей. Окрім того, не секрет, що ці дані має Москва, що дає їй змогу шантажувати цих людей, а відповідно, заново вербувати надзвичайно широку мережу нової агентури. А це вже підрив національної безпеки. І іншого виходу, ніж оприлюднення списків тут нема.

Але це був відступ від теми. Делегатів з’їзду надзвичайно зацікавило, як Кравчук вийде з ситуації щодо «бандерівської» символіки на лацкані його піджака. Багатьом ще був пам’ятний інцидент на І з’їзді народних депутатів СРСР, коли депутат Крючков зірвав такий значок у депутата Куценка, охарактеризувавши нашу символіку саме таким чином, та, підтриманий тодішньою «президентшею» України Валентиною Шевченко, вимагав позбавлення депутатських повноважень Куценка. Кравчук і тут «пройшов між краплями дощу». Він не знімав значка, але і не сидів з ним. Він зняв піджак зі значком, зробивши вигляд ніби йому спекотно.

Наступним кроком до незалежності були вибори рад всіх рівнів в Україні. Щодо кандидатур, то все було ясно майже одразу – з Жидачівщини вийшла не одна знана в Україні людина, яка мала репутацію борця за права народу. З верхніми ешелонами Руху була погоджена кандидатура Богдана Гориня до Верховної Ради, а всі інші вакансії повністю віддавалися на відкуп нам.

У районі на той час вже існували не тільки Рух, а й Товариство української мови, «Меморіал», Союз українок та інші організації національно-демократичного характеру. З метою об’єднання зусиль цих організацій був утворений Демократичний блок.

Для координації роботи по виборах був утворений спеціальний орган – виборчий комітет, організувати роботу якого доручили мені. Незаперечним є те, що основну масу роботи по виборах у Демократичному блоці тягнув на собі Рух. Та й сам Демблок був скоріше формальним утворенням, оскільки переважна більшість впливових членів інших організацій у тій чи іншій формі працювали в Русі.

Стратегія передвиборної кампанії полягала у створенні монолітної піраміди кандидатів від демблоку. На її вершині знаходився Богдан Горинь, фігура якого слугувала як орієнтиром для виборців, так і візитною карткою Демблоку. Нижче йшли кандидати до обласної, районної та міських Рад.

Тактика полягала у наскрізній агітації за цю піраміду: Горинь, в залежності від округу, в якому проводився мітинг, агітував одночасно за відповідних кандидатів до обласної та районної Рад, а всі кандидати – за Гориня.

Окрім цих, основних, існувало ще безліч технічних моментів.

Показником якості проведеної роботи став результат виборів – виграш всіх вакансій до Верховної та обласної Рад і взяття під контроль Демблоку районної та міських Рад – практично стовідсотковий успіх. Не будь його, чи так легко і так швидко діждалися б ми незалежності? А це ж була основна обіцянка кандидатів від Демблоку – отже, і передвиборні обіцянки демократи виконали.

Пригадуючи ту ніч, коли десь біля четвертої години ранку стала очевидною наша перемога на виборах, можу з певністю сказати – нічого особливого не відчув. Цей виграш передбачався, він був запланований, він просто не міг не відбутися! До цього моменту ми прийшли вкрай виснажені цією та попередніми безсонними ночами, нескінченними роз’їздами по передвиборних мітингах, із зірваними голосами та впалими щоками.

Ні, задоволення, звичайно, було, але воно було подібне до задоволення майстра, який вбиває останній цвях у свій вибір та задоволено цокає язиком – яка краса вийшла. Так і я відчув, що ми забили останній цвях у домовину монополії на владу, і, втомлено розігнувши спину, пішов відсипатися. Після цих виборів було багато подій, які відбувалися вперше і ставали символами близької незалежності, але найсимволічнішою з них стали епізоди підняття національних прапорів над владними установами у перші дні сесій новообраних рад.

Пригадую, як стоячи на даху головного будинку району, я повільно натягнув трос і по флагштоку неспішно і поважно здіймався Прапор Незалежності, символізуючи зміну влади2. Люди, що зібралися на площі перед райвиконкомом, захопленими вигуками вітали цей символ зміни часів, приходу нової ери і, водночас, якоюсь мірою повернення старих часів, часів, коли не було радянської та інших окупаційних влад, а існувала незалежна Україна, хоч і були вони дуже короткі. З неба тоді сіявся дрібний дощик, небо було похмуре і сіре. І в цьому теж було щось символічне – над символом незалежності поки що розстилалося небо імперії з ім’ям СРСР. Святкуючи п’ятиріччя незалежності, можна водночас відзначити і п’ятиріччя всіх подій, які їй передували і безпосередньо породили. Мається на увазі знаменитий серпневий путч. До цього часу ще залишаються нерозкритими всі таємниці ГКЧП, роль Горбачова у тих подіях, не дано принципової оцінки поведінки тодішнього керівництва України. Якщо демократичні сили і намагалися вдіяти хоч щось, то комуністичне керівництво України залягло на дно, вирішивши перечекати непевний період, чим блокувало намагання демократичних сил організувати спротив перевороту на державному рівні. І лише провал заколоту дозволив демократам піти в контрнаступ. Вони гідно скористалися моментом – будучи в меншості, домоглися проголошення незалежності та заборони КПРС-КПУ.

Для мене ті дні пам’ятні загальною підготовкою всіх демократичних сил до опору відновленню комуністичної диктатури. До знищення готувалися документи багатьох організацій, які під час введення військового стану могли бути використані для повальних арештів (списки членів, особисті записники і т.д.). Оскільки на той час я вже знаходився у обласному керівництві багатьох організацій, то можу розповісти, як ця робота проводилася тільки в обласному масштабі. На міжорганізаційному і владному рівні діяв комітет громадської згоди, якому у випадку надзвичайних обставин передавались усі функції обласної Ради народних депутатів. За неможливості діяльності і цього органу, у який входили представники головних політичних сил області, всі повноваження передавалися В’ячеславу Чорноволу як його голові та голові Львівської обласної ради народних депутатів. Саме цей орган був покликаний організовувати масові акції громадської непокори та координувати діяльність по опору диктатурі.

У кожній організації проводилася підготовча діяльність до переходу на нелегальне становище. Визначалися місця явок, системи телефонних сигналів, способи передачі інформації іншими безпечними шляхами. Відпрацьовувалися засоби по унеможливленню діяльності спецслужб в певних організаціях та інші заходи безпеки.

Виходячи з смертельної загрози, що нависла над країною, кожен повинен був узяти участь у кампанії активізації населення та його інформування про основні засади системи опору, не зважаючи на завантаженість поточними справами та місце на ієрархічній драбині організацій. Я особисто в ті дні розповсюджував пресу та листівки у приміських електричках1. Тому більший ефект на мене справив провал путчу, після якого я міг знову спокійно ночувати вдома, а незалежність вже сприйняв як данину, яка розумілася сама собою. Якби її не оголосили в ті дні, то не виключена була можливість повалення існуючого ладу збройним шляхом вже з нашого боку. Переживши ці дні, ми були готові на все, щоб раз і назавжди убезпечитися від повторення подібного. Судячи з результатів голосування на Верховній Раді, такий настрій передався і депутатам.

Так, дійсно, ця незалежність дісталася нам без крові, просто впала в руки. Можливо, в цьому її слабість, і тому багато хто не здатний поціновувати її належним чином. Але невже, щоб справді оцінити її значення, народу необхідно перейти через кров?

Схаменіться, люди добрі, ностальгія за старими часами назад нас не приведе, добра не додасть, а от лиха додати зможе. Спроба ж повернутися до старих часів, якими б мирними засобами її не планувалося досягти, викличе тільки кров, і то велику кров. Давайте будемо про це завжди пам’ятати і докладемо усіх зусиль, щоб цього ніколи не трапилося.

Костянтин Назаренко

Народний часопис Жидачівщини «Новий час» № 66 (689) від 23 серпня, п’ятниця, 1996 року.

1В період ДКНС (ГКЧП) газета "Молода Галичина" (головним редактором був Михайло Батіг) вийшла спеціальним тиражем (очікувалося її закриття і цей тираж міг стати останнім) в якому розкривалася правда про роль ДКНС (слід згадати, що в час ДКНС всі ЗМІ були обмежені в публікації новин, по телебаченню йшов лише балет "Лебедине озеро" та офіційні новини від ДКНС, люди просто не мали звідки отримати хоч якусь незалежну інформацію). Цей тираж був розданий між усіма бажаючими, які мали його розповсюдити. Разом з Любомиром Стадником, тодішнім першим заступником голови Демократичної спілки молоді Львівщини, я роздавав цей тираж у приміських електричках (люди навіть дивувалися, що тираж розповсюджується безкоштовно, і пропонували гроші, тепер це здивування не викликає...).

2Вперше у Жидачівському районі за новітніх часів, національний прапор над органом влади (приміщенням Жидачівської районної, міської ради, їх виконкомів та райкомом КПУ) було офіцйно піднято 31.03.1990 р. депутатами райради Сасом та Назаренком. Протокол 1-ї сесії районної ради першого демскликання.
Категорія: Мої статті | Додав: kopen (20.08.2009)
Переглядів: 600 | Теги: народний рух на жидачівщині, народний рух за перебудову на жидач, народний рух за перебудову на ходор, народний рух на ходорівщині | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Категорії розділу
Мої статті [15]
Перепост [8]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
СтрийПорт - каталог сайтів Стрийщини
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0